Посестри. Часопис №231 / Магія дому

                                                                                                                    Доми бувають різні, як і люди.

                                                                                                                                 Єлизавета Бурштин

          Вікторія Фещук. Ясминовий пиріг. Київ: Лабораторія, 2026.

          Єлизавета Бурштин. Мене звати Дуся. Київ: Лабораторія, 2026.

          Дарія Тепла. Тінь Малої Ведмедиці. Степовий роман. Київ: Лабораторія, 2026.

Романи Вікторії Фещук, Єлизавети Бурштин і Дарії Теплої споріднює вміння розплутувати плетиво з видимих взаємодій між людьми і невидимих частин їхньої психіки, котрі лише інколи з’являються на поверхні повсякдення. Сьогодні три письменниці увиразнюють річище українського психологічного письма, проте, на відміну від авторів попередніх поколінь, описують ті аспекти  психічного життя, травмування і збереження ментального здоров’я, про які ще чверть століття тому звично було мовчати, але не перетворюють це на позу в стилі «хизування ранами». Спільною є також увага авторок до зв’язку між тілесністю та образом дому. У своїх дебютних романах вони ніби йдуть стежкою між спокусою ідеалізації малої батьківщини та ускладненням багатозначності трактування рідної оселі. Знайдена кожною золота середина дозволяє рухатися, врахувавши виняткове значення образної сув’язі «дім – тіло – дім», і цей «серединний шлях» є стратегією, що уможливлює створення книжок, які можуть претендувати на масову аудиторію, але й пропонують поживу для міркувань «на виріст». 

Три авторки зайшли у велику прозу з різним письменницьким і життєвим досвідом. Народжена на Одещині акторка і сценаристка Єлизавета Бурштин із 2022-го переїхала до Німеччини і осмислює персональні досвіди, створюючи камерні вистави. Поетка, перекладачка і співзасновниця онлайн-часопису польської поезії українською мовою «Серпень» Вікторія Фещук із Рівненщини навчалася в Києві й Кракові та має дві поетичні книжки – «182 дні» (опублікована 2023 у перекладі німецькою Ганни Гнедкової у німецькому видавництві «Jenior») і «Тимчасові адреси проживання» (Тернопіль: Сумна вівця, 2024). Психотерапевтка Дарія Тепла, родом зі степів Кіровоградщини, є магістром із міжнародної інформації, перекладачкою з англійської і німецької мов, після мандрів по світах повернулася до України, щоб обрати для самореалізації психологію.

Дочитуючи кожен із трьох дебютних романів, я згадую про образ дому у поетиці уяви філософа Ґастона Башляра і кінофільмах режисера Лассе Гальстрьома. І мова тут не про порівняння на рівні сюжетів чи пошук методу інтерпретації. Міркування творця психоаналізу стихій Ґастона Башляра про дім як осереддя самоусвідомлення і мрію про спокій справді можуть стати ключами до ословленого Вікторією Фещук і Єлизаветою Бурштин під час опису подій і переживань героїв. Окремі  міркування французького філософа про образи частин дому та становлення самості видаються коментарями до руху оповіді у родинній сазі Дарії Теплої, а модифікації образу знищеного-залишеного дому, які часто трапляються у Лассе Гальстрьома, близькі до сюжетних ходів у творах усіх трьох письменниць. Українські авторки знають, чому такою важливою є сув’язь «дім – тіло – дім», і водночас свідомі зони незнання про її силу. Тож динаміка знання / незнання про смисл дому приваблює, бо в ній виразний запит на діалог не лише із українськими читачами, але й з читачами з інших країн. Присутнє в трьох психологічних романах відчуття зв’язку між переживанням тілесності й ідентичності та колізіями стосунків людини з її домом передбачає спосіб роботи з його образом на мікроскопічному рівні відчуттів. Тому він стає  базовим для розвитку магістральних сюжетів і маргінальних ліній оповідей.   

Для головної героїні роману Єлизавети Бурштин «Мене звати Дуся» пошук дому є частиною відновлення головною героїнею знання про себе. Втрата дівчиною пам’яті постає як символ складності того, що ми звично означуємо як Я. Героїня не може згадати навіть свого імені і опиняється на вулицях безіменного села внаслідок трагедії, пов’язаної з втратою дому, шлях до якого має відкрити драму її стосунків із рідними. Серія зустрічей із персонажами, яких Дуся обирає за батька, бабусю, нареченого, чоловіка, подругу, передбачає зустрічі з кількома варіантами дому. Потрапляючи в різні оселі, дівчина виконує ролі дочки, нареченої, онуки, дружини, посестри і складає мозаїку з цих ідентичностей. Кожен дім є віддзеркаленням і тінню свого господаря, провокує в свідомості головної героїні відновлення її спогадів про стосунки з рідними та пережиті втрати. Присутність дитячого сприйняття світу винятково важлива в романі Єлизавети Бурштин, адже разом із пам’яттю Дуся втрачає самосвідомість дорослої. Оптику інтерпретації цього мотиву задає авторська присвята роману покійному батькові, в якій проступає прагнення письменниці відновити зв’язок із ним і з самою собою-дитиною, хоча шлях пошуку автобіографічних мотивів почасти є оманливим.

Письмо Єлизавети Бурштин видає сценаристку і драматургиню, яка вміло «переключає канали» з комічного на трагічне і в зворотньому напрямку. Для обраного Дусею на роль батька самітника Василя Кажана, самодостатньої мудрої Баби, розгубленого отця Юрія чи неприкаяного Аркадія, який прагне сепаруватися від батьків, їхні будинки є продовженням їхньої тілесної і комунікативної відокремленості від інших людей. Там, де дівчина вбачає можливість єдності, іншим персонажам йдеться про можливість схованки. Дім як захист перетворюється на символ самотності, а роман про втрату пам’яті стає твором про динаміку відкритості-закритості, збереження кордонів і стін та здатність відкривати вікна у світ іншої людини. У цьому плані показові пари персонажів другого плану. Андрій і Марія та Баба і Дід живуть окремо в своїх будинках, проте почуття між ними проростають, коли з’являється загроза втрати Іншого. Образ дому свідчить про можливість і неможливість любові, яку шукає Дуся. Читачі можуть назбирати у творі колекцію афористичних міркувань про те, як дім формує абрис ідентичності. Мабуть більше в романі лише парадоксальних висловів про любов. Водночас у способі презентації образної сув’язі «дім – тіло – дім» Єлизавета Бурштин не обирає простоти. Втрачений Дусею рідний дім і сливове дерево не надто віддалені від села, де вона опиняється, але ніби розташовані на іншій планеті. І це суголосно способу презентації у романі російсько-української війни, яка віддалена просторово, але проросла в свідомість персонажів і присутня у їхньому житті як горизонт.   

Події повномасштабного вторгнення російської армії в Україну запускають розгортання центральної оповіді і в дебютному романі Вікторії Фещук. Центральна історія в «Ясминовому пирозі» охоплює менше пів року, натомість маргінальні лінії сюжету презентують життя кількох поколінь жінок із роду головної героїні Ольги. У цьому тексті читачі можуть відчути, як те, що на берегах, опиняється в центрі, а центр відходить на маргінес. Зв’язок між цими потоками оповіді забезпечує саме образ дому. «Ясминовий пиріг» має присвяту прабабці і дядькові авторки, а його події відбуваються у її рідному селі. На позір письменниця пропонує типову для України воєнного часу історію – 29-річна головна героїня-оповідачка у першу весну повномасштабного вторгнення повертається з Києва у рідне село на Рівненщині напередодні Великодня і залишається там до Трійці. Дім постає як відновлення себе і простір, в якому любов буває болючою, а стосунки з мамою, бабусею, сестрою не обіцяють ідилії. Майже щоденникова оповідь дозволяє зафіксувати перебіг компульсивного прибирання, що стає головним способом головної героїні «зачепитися» за реальність. На початку роману Ольга зізнається, ніби почувається в рідному домі прибульцем або Доктором Хто з однойменного серіалу, істотою з двома серцями – «одне належало цьому дому, а інше – мені». До цього мотиву авторка повертатиметься у творі кілька разів, підкреслюючи, що з домом ніколи не можна бути певною, чи він належить тобі, чи ти йому.

Рідна оселя в романі Вікторії Фещук – це малюнок із численними деталями, які запускають ланцюжок подій і спогадів та зміни у стосунках у теперішньому. Мотив упорядкування простору з домішками іронії щодо місця ритуалу прибирання в світі українських традицій не може приховати того, що йдеться про владу і прагнення контролю над близькими. Героїня практикує традиції, готує різноманітні страви і переказує їхні рецепти, а в описі стосунків із власним тілом демонструє відчуження від нього. Ольга прагне відновити хитку гармонію у зв’язку зі світом та в спілкуванні з іншими людьми, і дім дає їй на це надію, а часом і позбавляє її.

Майже детективна інтрига в «Ясминовому пирозі» пов’язана з пошуком прабабусиного записника з рецептом ясминового пирога, що перетворюється на символ материзни. Пошуки виводять Ольгу з простору одного дому і ведуть до дому іншого, втраченого її родиною в перипетіях стосунків із іншою гілкою роду. У романі домінують образи жінок. Фігури чоловіків другорядні, але образи померлих чоловіків дозволяють увиразнити їхню роль у зв’язку минулого з теперішнім, де доми видаються чимось позачасовим. Рідна оселя справді стає точкою опори для кількох поколінь жінок з роду Ольги, хоча частина з них вперто це ігнорує. Всі жінки у творі ніби «розколоті» на безліч фрагментів, та й сам роман нагадує колаж, а упорядкування колекції фрагментів синхронізується з творенням ладу та встановленням контактів героїні з живими родичами. Без акцентування на містичному письменниця робить дім ще й зоною переходу, що передбачає присутність матеріальних речей і живих людей, тілесність яких прокидається в близькості надприродного та в діалозі зі світом мертвих.

Центральна сюжетна лінія в творах Єлизавети Бурштин і Вікторії Фещук охоплює кілька місяців, а маргінальні історії дозволяють пірнути в минуле. Натомість у дебютному романі Дарії Теплої йдеться  про кілька десятиліть життя родини, втілених у магістральному річищі оповіді від імені головного героя Веремія Сорайла в обрамленні історії про його нащадків та історії знайдення залишеного ним біографічного рукопису. Авторка позиціонує «Тінь Малої Ведмедиці» як степовий роман і родинну сагу, проте його можна вважати одою степовим людям, які в драматичних перипетіях української історії ХХ століття та агресивному горизонті радянського світу плекають український життєсвіт в собі самих і довкола себе. Письмо Дарії Теплої сповнене деталей і описів, які дозволяють зафіксувати особливості життя степових українців під час Другої Світової війни і по ній. Степ Дарії Теплої – це дім, а не дикий необжитий простір. Він є великою оселею, поруч із якою існує можливість далекого погляду, що не зупиняється на горизонті. Дарія Тепла пропонує гармонію осілості-вкоріненості та руху вперед. Це помітно в різних частинах твору, коли набуває виразності мотив пригод, а Веремій Сорайло, хоча й не з власної волі, опиняється в азійських просторах.

«Ясминовий пиріг» Вікторії Фещук і «Мене звати Дуся» Дарії Бурштин побудовані навколо пошуку родинного артефакту чи втраченого дому, а «Тінь Малої Ведмедиці» починається у момент знайдення артефакту, що одні таємниці відкриває, а інші приховує. Хід магістрального сюжету степового роману запускає знайдений на горищі в домі рукопис Веремія Сорайла. Містичний момент з’являється у творі з самого початку і пов’язаний із тим, що рід головного героя має суперсилу – Тінь, яка може сховати від небезпеки. Поруч із родинним домом Тінь є іншим домом і великим тілом, яке має специфічну матеріальність, пов’язану з життям предків головного героя. Спокуса трактувати Тінь з роману Дарії Теплої у рамці аналітичної психології Карла-Густава Юнга велика з огляду на професійний психотерапевтичний бекграунд авторки, але Тінь тут не персональна, бо уособлює магічний міжпоколіннєвий захист, і дещо, присутнє в житті героїв на рівні їх тілесної природи і генетичної спорідненості. У романі достатньо цікавих епізодів стосунків героя з родинним домом. Можливо, частина з них і не були задумані як символи внутрішніх станів і переживань, складності взаємин Веремія із його матір’ю Мотрею, або химерних зустрічей світу чоловіків та світу жінок. Але дивний спосіб головного героя називати матір за іменем і прізвищем та сцена, в якій він не пускає матір у дім, справді вражають і демонструють те, що для Дарії Теплої незавершеність певних ходів оповіді важливіша за детальне пояснення мотивів героїв. Представлена нею історія кілька разів з саги перетворюється на пригодницький роман, щоб згодом в описі стосунках чоловіків і жінок, дорослих і дітей, друзів і ворогів проявити в помірних дозах психологізм і ліризм. Образ дому, відчутого на рівні всіх органів чуття, дозволяє органічно поєднати все перелічене. Залишений і повернутий дім, дім як щось внутрішнє, що виходить назовні, і дім як простір розгортання почуттів, неможливих у іншому просторі, дім Веремія та дім, який він будує для синів… Всі ці мотиви письменниця накопичує, рухаючись різними періодами життя головного героя і виходячи за рамки одного життя в простір таємниць інших представників його роду.

Всі три дебютні психологічні романи надаються до кінематографічних екранізацій. У випадку з твором Дарії Теплої це могла б бути історична мелодрама з елементами пригодницької історії. Роман Вікторії Фещук легко надихнув би режисерів на химерну арт-стрічку з елементами містики, а оповідь Єлизавети Бурштин стала б основою для ліричного кінофільму з елементами абсурду або мультимедійної театральної вистави. Хоча в можливих екранізаціях й існує спокуса штучного вилініювання оповіді, що позбавить ці історії глибини на рівні образів та зумовить втрату багатозначності образу дому та його зв’язку з тілесністю героїв і героїнь. Художнє обживання простору в образі оселі підкреслює те, як український життєсвіт у творах трьох письменниць переливається за межі окремих регіонів і увиразнює не лише смисл мандрівок з дому чи повернень додому, але й подорожі від себе і до себе. Тож якщо й існує в цих романах магія дому, то сенс її полягає саме в цьому.