Посестри. Часопис №231 / Елегія на відхід

Пес проводжає до дверей, я справді

ефективно проведений. Коридор, ніби

безпечний, бо відчутно, що після дезінфекції,

темніє аж до ліфта, де світло. За плечима

розлилося минуле, нема чого лити сліз, але

що робити з чотиризначним кодом,

який мене сюди впускав, з вільною

від значень паприкою на підвіконні,

яка сохне від сонця, і з тим, що наповнює вуста

до краю висловлювання?

 

До переходу ще тільки подвір’я під охороною,

де їжачиться бістро – крісла з ногами догори,

вмощені на столиках. Час кинути оком,

у прикритому півоберті, на твій балкон. Місяць

сьогодні кровить кетчупом. Ні, будьмо якраз

конкретні: чимось, що кетчуп

ледь нагадує.