01.09.2022

Посестри. Часопис №23 / 50 відсотків рації

Якийсь я такий нерішучий, що маю купу друзів. Рішучі вміють визначатися зі своїми принципами і не товаришувати з тими, хто цим принципам не відповідає. А я ні. Тому серед моїх друзів чи бодай приятелів трапляються і ліві, і праві, і сепаратисти, і соборники, і націоналісти, і ліберали, і навіть вихідці з Донбасу – щоправда, не з тих, кому є за що дякувати.

 

І оце, пригадую, зійшлися кілька років тому зі мною за одним столом – скажімо так – радикал і пацифіст. Ну і, звичайно, після третьої закурили та й почали про політику. Причому, почав пацифіст, який того вечора був налаштований радикально. А радикал, навпаки, намагався відбивати словесні удари опонента пацифістично. Я ж тим часом тільки мотав головою, як тенісний суддя. Але судити – не судив.

 

Що характерно: особливих стратегічних розбіжностей між пацифістом і радикалом не було. Обоє казали на тодішнього президента «так званий» і жоден не сприймав тодішню владу за свою. Інша справа – тактичні питання. Гупаючи кулаком по столі, пацифіст вимагав суворого дотримання тактики ненасильницького спротиву. Радикал на це сором’язливо усміхався і тихо мріяв про стовпи ліній електропередач, оздоблені депутатами, міністрами і рештою народних улюбленців. Тоді пацифіст закричав, що такими жартами ми самі провокуємо їх ще сильніше закручувати гайки, бо дебіли жартів не розуміють. А радикал відповів, що гайки вони закручують і без наших провокацій, бо на те вони й дебіли. Після чого я, щоб не мовчати, як на чужому похороні, розказав історійку про свого прадіда.

 

Прадід мій – не той, що загинув у Польщі, а той, що ніде не загинув і дожив до народження правнука – пройшов обидві світові війни. На першій він був вояком австрійської армії і потрапив у полон до росіян, де вивчив російську мову. Між війнами село опинилося у складі Румунії, тож довелося вивчити й румунську. На другу війну його мобілізували вже совєти, і він потрапив у полон до німців, чию мову і так давно знав. З німецького полону прадід повертався довго і пішки, тому, крім тифу, підчепив дорогою ще по сотні слів із мов кількох принагідних народів.

 

Маючи такий життєвий досвід, прадід виробив собі миролюбний світогляд. Зокрема, на запитання, як йому в усьому тому вдалося вижити, відповідав, що твердо знає одне: солдат на війні мусить стріляти. Але навіть на війні і навіть солдат не мусить нікого вбивати. Тому він, прадід, завжди під час бою стріляв угору.

 

– Ех, тату, – докоряв моєму прадіду мій дід, – а якби всі отак воювали, як ви?

– Якби всі, – відказував прадід, – то ніхто би й не воював.

 

У його розповідях про війну ніколи не було місця для подвигів. Зате був один дивовижний перекур. Випадок цей виглядає так по-літературному, аж не дуже віриться. А може, прадід і справді його вигадав. Коротше, одного разу перед наступом «наші», як і належиться, провели артпідготовку. І, як то нерідко бувало з «нашими» артпідготовками, накрили нею і чужих, і своїх. Дочекавшись кінця землетрусу і виверження тисяч осколкових вулканів, прадід випорпався з окопу і побачив, що йти в атаку вже немає ні кому, ні на кого. Поблукавши з годину між розкиданих довкола рук і ніг, він нарешті наштовхнувся на одного-єдиного вцілілого німця. Обоє були озброєні, але обом більше хотілося курити. Німець пригостив прадіда цигаркою, прадід простягнув німцю запалений сірник. Потім вони побалакали, позгадували залишених вдома жінок і дітей, трохи поплакали, потисли один одному руки – і розійшлися у різні боки від лінії фронту.

 

– Бачиш, – сказав пацифіст, – протистояння без насилля є набагато ефективнішим.

– Так, – погодився радикал, – але хіба що з німцями і тільки після артпідготовки.

Мені залишалося нерішуче визнати, що кожен із них має рацію.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Бойченко О. 50 відсотків рації // Посестри. Часопис. 2022. № 23

Примітки

    Пов'язані статті

    Читати повністю
    Loading...