Посестри. Часопис №226 / «Я вийшов до дня...»

Я вийшов до дня. Шлях почав зі жмені

черешень. Був їхній – і на мене час.

 

Вершина була у хмарі.

Сокіл летів низько. Мертвий кріт на стежці

мав вигляд живого. Холод ішов разом зі мною

поспішав на гору, щоб набратися сили.

 

Вільшанка присіла на сонці, яке ще було

але його убувало разом із трудністю кроків.

 

Як жаби зі ставка, каміння зі стежки виставляло

голови. Не чулося щасливим. Як і

черевики

що не крок спотикаючись.

 

Камінь хитався.

Холоднеча росла на очах. Скінчилося сонце.

До дня, в якому я йшов, туман наливався,

як вода в черевики.

 

Потемніла хмара не давала знаку.

Зрушений камінь лежав на камені.

Ріжки кізки

розчинялися в імлистому холоді.

 

Холод був тінню досить ясної хмари, а потім

на попіл – аж чорної, просто смерк

після смерку.

 

Що вище, то попіл сипався більше.

Не думав я повертатися. Іти – значить жити.

 

*

У мить, в якій я спинився – під хрестом

– на вершині – неясність неба дуже клубочилась.

 

Спопеліла холоднеча засипала очі.

 

І миті цієї не змінило розірвання шат хмари

ні сонячна ясність, що сліпла в мені

і, ніби ще мало було попелу, весь час

сипався попіл. Тоді я побачив

що він береться з сонячного блиску, що горить живцем.

 

Мить, що в ній увійшов я, скінчилася вмить

і був я як камінь

вгору викинутий у своїй найвищій миті

у своїм найглибшім холоді. Вище була Гора

й не було гори

отже не було дороги.

 

Там не було виходу.

 

*

Внизу черешні повними жменями

подали мені руки. Сонце червоним

іще цвіло і як його світло

що сліпло в мені

стало ясно, що на вершині

 

– там я зустрів когось

 

– Когось прогледів

бо трясся від холоду, в очах був попіл

– до того ж – око в око спинився здивований

завмерлим стрімким шпилем – серцем, що тукає

– силою снів

трясучи поснулих, що мене туди несли.

 

Вони якраз стихали.

 

*

По тим дні, у якому зійшов я на високу гору

плодова кісточка кожної миті дуже родюча.

 

Заходить сонце – Маю надію – Тепло.