Посестри. Часопис №224 / Як вичерпати слова?
Слова вичерпуються не тоді, коли їх бракує, а коли вони перестають відкривати те, що за ними: рану, місто, постать, утрачену вежу. Цей випуск – про мову, яка важить, болить і повертає видимість. Про намагання сказати «ще не те» – і все-таки говорити.
У вірші Марлени Нємєц мовлення починається в тілі: «піднебіння це шарнір мовлення, вправний у темряві». Слово народжується між внутрішнім і зовнішнім, наче важка кришка, яку потрібно підняти. Звідси питання: «як вичерпати слова?» Можливо, вичерпати – не означає позбутися їх, а дістатися дна, де за звичними назвами знову проступає гіркота полину.
Андріана Кіндратович знає іншу вагу мовлення: «одне слово може бути еталоном болю». Навіть коли рани задавни́лися, воно зберігає «присмак розбитого скла». Слово тут не загоює, але стискає рану до скоринки, надає болю форму, з якою можна жити.
Розмова Юлії Ємець-Доброносової з Дмитром Стусом переносить це питання у культурну пам’ять. Перший том повного зібрання творів Василя Стуса повертає його ранню поезію в сучасність, але й змушує запитати, як читати багатотомне видання після панування культури книгодруку і на тринадцятому році російсько-української війни. «Культура, яка хоче мати перспективу й розвиватися, неуникненно має стати міською, урбаністичною», – говорить Дмитро Стус. Отже, спадщина мусить не лише зберігатися, а й входити в нові середовища та форми.
В «Ожині» Юлії Стахівської археолог за кілька секунд бачить у тумані втрачений замок і відтворює його макет. «Ось він перед нами, але це мало кого цікавить». Поруч дівчина залишає червоний поцілунок на мармуровій щоці статуї Ісуса, магнати зі стін презирливо копилять губи, а жінка-екскурсовод, на мить здається, є постаттю з минулого. Минуле повертається – неточне, тілесне, часом смішне, – та не може змусити нас дивитися.
Як вичерпати слова? Читаючи їх до тієї глибини, де мова стає дотиком, раною, містом і видінням. І де кожне слово, вимовлене недаремно, повертає світові хоча б одну з утрачених веж.
