Посестри. Часопис №22 / Тридцять один рік

Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Розчини вікно, послухай:
Слухай:
Десь в небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..

– говорить до нас молодий Павло Тичина крізь трагедії та радощі двадцятого століття. Тепер, коли ми, тривожні й непокірні, триваємо та нуртуємо в жерлі війни з одвічним східним ворогом, ці слова проймають до сліз. Так, ми хочемо чути ріки дзвонів над Києвом, а не смертоносні свисти ракет. Так, ми хочемо розчиняти навідліг вікна, щоби вдихати свіже повітря свободи й незалежності, а не замикати двері на всі замки, критися в бомбосховищах, обіймаючи тремтячими руками своїх дітей. Хочемо на повні груди вдихнути повітря Незалежності.

Тридцять один рік виповнився Україні – державі на давній землі з давніми коренями. І комусь, усе ж таки, дуже залежить на тому, щоби цю Незалежність звести нанівець...

Наша земля, не раз надгрижена ворожими режимами, зберегла мову й ідентичність, пам'ять про минувшину та силу мрії про майбутнє. Були люди, які мали сміливість роздмухувати з вогника незгоди велику пожежу в серцях українців. Ці великі люди, почасти невигідні навіть найдружнішим сусідам, зуміли вирятувати Україну від поневолення, знищення, придушення. Особливим часом були жахливі роки панування радянського тоталітаризму.

Хтось усе ж голосив на весь світ про українську боротьбу, хтось усе ж стимулював думки та почуття, не давав українцям забутися, навіть в ув'язненні, в таборах, навіть йдучи на титанічні внутрішні компроміси або різко їх відкидаючи, тим самим вбивши самих себе. Ми стояли від заходу до сходу, тримаючись за руки, об'єднували найбільшу країну Європи в один живий і дієвий організм. Ми пронесли блакитно-жовтий прапор вулицями наших міст і сіл, ми пронесли його полями боїв. Ми тепер несемо його в світ – наш прапор символізує сміливу боротьбу проти найжорстокішого ворога, який не гребує нічим та убиває заради самого спустошення. 

В ту ніч,
    коли нове тисячоліття
розіб'є товщу снігу і морозу,
як паросток, — 
    в ту новорічну ніч
ви підлітками будете...

– у цьому випуску довгоочікувана добірка Наталки Білоцерківець: проросла, наче пам'ять. Велика поетеса зберегла особливий дух української мови, інакшомовність та метафору, яка перетривала кілька етапів поступу української поезії. Наче побіч літератури, наче не в головному нурті, проте завжди особлива й неповторна. Польську поетичну відповідь дає Юліан Корнхаузер, із доробком якого ми прагнемо познайомити українське читацтво. Придивіться до його ощадного образу, до композиції та мови його вірша: непідробна свіжість проймає, а пошана до людини та її вільного вибору –  захоплює. 

Про природу пам'яті та пошук пам'яті, про віднайдення самих себе, про українську землю, яка зникала, наче міфічне озеро Амадока, але не зникла, говорить у інтерв'ю та в романі Софія Андрухович. Говорити про це боляче, то й не дивує, що авторці довелося подолати великий внутрішній спротив заради вторгнення в ці терени, заради того, щоби поглянути в обличчя самій собі — людині, яка носить у собі спадок України. Це – смілива спроба зробити крок у майбутнє, стати плечима до в'їдливої минувшини, переосмислити й почати новий шлях.

Бере слово Боґуміла Бердиховська – відома історикиня та публіцистка, велика подруга українського народу. Її правда завжди була опорою для українців як у тяжкі часи радянщини, так і під час побудови української державності. І так, разом із нашими польськими колегами, ми вітаємо наших читачів, усіх українців, усіх україномовних і всіх, зацікавлених українською культурою, із Днем Незалежності!