Посестри. Часопис №118 / Рід людський росте

У День незалежності на третій рік війни привітання наче зайві, адже наша Незалежність – у наших руках, у наших серцях, наших головах, у крові нашій. Незалежність – це ми. Україна незалежна, Україна сильна, Україна войовнича, Україна переможна. Сльози – за полеглими, сльози – за радістю Незалежності.

Словами Василя Стуса пробивається старий спогад трагічних років, які довелося подолати українству на шляху до тієї незалежності, яку ми тепер боронимо. Але не стіймо плечима до майбуття – все найкраще попереду ж.

Рід людський росте як атол
(все живе як атол зростало,
океанську мілило товщ
і глибіючи, неба прагло).
Так підводивсь Ноєв Ковчег,
так – єдина гора з потопу –
тільки краєм столітніх черг
проривалось, діждавши строку,
і на белебні, на хребтах,
на кістках, на руках підводився.

У метафізичних висотах відгукуються слова Каміля Ципріяна Норвіда:

А ви – нами – самі раби – заправляти смієте, недоцілі!..
Ви не бачите поміж хмар Божу десницю ясну.

І конкретно-відчутно Ганна Осадко будує ліричний краєвид цього світу, в якому останній живий іще зберігає свою недоторканість:

…І лише на найвищій гілці,
Куди годі уже дістати –
Останній горіх висить.
Примружився через шпарочку шкірки іще зеленої,
Дивиться пильно
Зміїним оком…

Цікаво заглянути в світ поезії Марціна Южисти. Увесь рятунок прихований насправді в тих малих людях, які будують самих себе і новий світ довкола нас, непомітно й упевнено, попри те, що ми не готові сприймати ані цей світ, ані їх, коли вони стануть раптом – і несподівано – нашого віку. І ми ще не стали дорослими, – а може, й ніколи не станемо? – і вони вже дорослі! 

процесії мініатюрних прочан які
несуть свої свічні олівці наче громниці
і туш для вій викрадену з маминої торбинки
щоб зробити макіяж ріці коли вона припинить дихати

У випуску публікуємо есей Костянтина Москальця «Святість дитинства»: виростаємо – і сакральний, безперервний час дитинства змінюється пошматованими буднями дорослого життя, в якому замість безтурботності – клопоти, замість безпричинної радості – цілком обґрунтовані смутки і нудьга. Там, де сяяло стонадцять барвистих сонць, на небі залишається тільки одне світило, і, коли воно сходить, це означає теж тільки одне: пора вставати, збиратися на роботу. Час дитинства інакший, ніж решта часів, відомих людині. 

Прозове крило випуску представляють Євген Положій із уривком повісті «Мрія» та Дмитро Кузьменко із уривком твору «Будиночок на дереві».