Посестри. Часопис №181 / Розклад руху

Яким чином ми вплетені в історію, сьогодні та завтра, і які несподіванки ця історія для нас приготувала – не дізнатися наперед. Немов минають за вікном міста й ліси, а ми мчимо, допоки не наскочить колесо на міну чи не зірветься в урвище наш транспорт, покалічений кулями. Коли запланована зупинка? Розклад руху відомий, але ж міни, але ж урвища...

Анета Камінська створила образ, який прямо апелює до усвідомлення близькості війни, але промовляє до решти Європи:

розклад руху з вроцлава
 
пьотр викладає фото
розкладу із вокзалу
 
київ
харків
херсон
мелітополь
суми
 
адже на фронт
до пункту призначення
можна потрапити
рейсовим автобусом

Про Аріеля Розе варто говорити як про особливий поетичний голос у сучасній польській літературі. Незвичний стиль і сконденсованість образів поруч із новітнім світовідчуттям творять особливий тембр його поетичного рядка. У розвідці Тетяни Павлінчук «Минуле й теперішнє зшити у вітровім стоянні на межі» розкриваються важливі аспекти його віршів:

Не знаємо, хоч і здатні вичитати-вивчити томи історії, яка, як прийнято вважати, повторюється. І лиш «вітер не має минулого», що зумовлено вже самою його природою і його суттю, він-бо існує тут і зараз, у цю мить, не затримується ніде, не зупиняється. У цьому цікавому образі інакше бачимо цю вітрову неприкаяність-неприсутність, бездомність, невкоріненість. Натомість людина увесь час у чомусь закорінена, загрузла у своїй пам’яті і живе в ній, занурена у якийсь свій сум, своє горе, проживання чужого як свого і свого – як неминучого повторення колишнього чужого. Це якесь глибоке пронизливе прозрівання, пророцтво, обернене назад, пророцтво того, що мало би трапитися давно в минулому, але реалізується воно зараз, у твоєму житті.

Особиста близькість до війни у віршах Наталії Бельченко набуває різних кшталтів. Ось вона на обрії – поки що неокреслена, але загрозлива. Це спалахи, це гуркіт, це постать, це колір, це лінії, це рух? Доведеться зачекати, адже все наче на розкладом...

Та однак не пливеться без неї,
Не ідеться крізь брами і над.
Не бракує номаду хорея,
А бракує античних цикад.
 
І не хоче свідомість за обрій,
За яким прозирає війна.
І махають стривожено обри,
Мов сусіди з-за штори вікна.

У повісті «Дядько Ваня» Євгена Положія жахлива реальність зупиняє подорож – не за розкладом, жорстко, як осколок у живіт:

Іван бачить, як хтось обережно, дуже обережно відкриває задні двері автівки, і на узбіччя в траву спочатку опускається маленька дівчинка років чотирьох-п’яти з прив’язаною до плеча хусткою, за нею сповзає молода жінка, стікаючи кров’ю. Жінка лягає на траву, однією рукою прикриваючи скривавлений живіт, а другою обіймає і закриває собою дівчинку. Іван добре бачить її обличчя, перекошене сильними стражданнями, але вона не видає жодного звуку, тихенько лише так умовляє дівчинку не плакати і полежати спокійно:

– Хвилиночку тут полежимо, відпочинемо. Мама дуже втомилася, будь ласка, – жінка прикриває кофтою собі живіт, намагаючись спинити кров.
– Мамочко, у мене плечико сильно болить!
– Зараз поцілую, а потім матуся відпочине. Мама подує ось так легенько – і плечико вилікує. Добре?
– Добре, – дівчинка прихиляється головою до маминого плеча.