Посестри. Часопис №219 / Тарас Лютий: Історія нігілізму – балансування між двома крайнощами, радикальною пасивністю та радикальною активністю
Книжки київського філософа, письменника, музиканта і члена Українського ПЕНу Тараса Лютого зазвичай стають помітними подіями у культурному житті України. Так було з працями про Фридриха Ніцше і Григорія Сковороду та виданнями, присвяченими двійникам, пригодам філософських ідей та культурі принад і спротиву. Цього року світ побачила майже вісімсотсторінкова книжка «Сходить порожня повня. Історія нігілізму: від індивідуалістичного самовілля до імперського терору» (Київ: Темпора, 2026). Читаючи її, знай згадуєш, що автор є не лише старшим науковим співробітником Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України, але й професором Національного Університету «Києво-Могилянська академія», і трохи заздриш його студентам, бо він говорить про складні речі просто і прозоро. І хоча нова книжка не є художньою, Тарас Лютий долає рамки академічного способу філософування, звільняє простір для есеїстики та випробовує можливості образів, достойних бути присутніми в літературних творах. Мабуть тому наша розмова з ним вийшла не лише про нову книжку, але й про особливості його письма і нові студії, присвячені українському ніцшеанству в літературі та філософії.
Юлія Ємець-Доброносова: Тема нігілізму серед твоїх наукових і творчих інтересів із кінця 1990-х. Їй була присвячена і твоя кандидатська дисертація, і книжка «Анатомія Ніщо», яка вийшла 2002-го. Коли я прочитала «Сходить порожня повня. Історія нігілізму: від індивідуалістичного самовілля до імперського терору», то по-новому подивилася на інші твої книжки. Здається, з темою нігілізму ти ніколи не втрачав зв'язку. Але нову книжку не хочеться порівнювати з «Анатомією Ніщо». Зв'язок між цими двома виданнями, як у двох сестер із великою різницею у віці. Коли ти вирішив не просто повернутися до теми нігілізму, а написати нову книжку, присвячену їй?
Тарас Лютий: Ти не помиляєшся, що я справді ніколи не тікав від цієї теми. Мабуть, у всіх своїх книжках я розвиваю деякі лінії думок про Ніщо та нігілізм. На базі «Анатомії Ніщо» я почав читати авторський курс «Європейський нігілізм» у Києво-Могилянській академії, коли мене запросив Вілен Сергійович Горський, та й досі його читаю. У 2022-му минуло 20 років із виходу «Анатомії Ніщо», і в мене виникла ідея в форматі «20 років потому». Завжди корисно переглянути певні ідеї, змінити акценти. У 2022 році не вдалося цього зробити, бо дописував книжку «Сковорода. Самовладання» і почалася повномасштабна війна. Ідея нової книжки про нігілізм народилася до 24 лютого 2022 року, але війна вплинула на те, якою вона вийшла. Більш виразним став сюжет про імперський нігілізм, з’явилися нові акценти щодо російської літератури. А ще під час поїздки до Торонто я відкрив для себе шикарну бібліотеку Університету Торонто – і там два місяці працював, і потім колеги продовжили мені можливість із Києва користуватися їхніми електронними ресурсами. Це значно розширило моє розуміння теми. Ба більше, якщо до цього в мене Ніщо і небуття були тотожними, то тепер я побудував концепцію їх розрізнення, виділення різних відтінків Ніщо. Тому нова книжка є іншою, і змістовно, і стилістично. Хоча, мабуть, уперше ідея продовжити тему нігілізму виникла ще тоді, коли вийшла моя книжка про Фридриха Ніцше. Мені тоді було очевидно, що ця тема потребує продовження. А тепер працюю над книжкою про українське ніцшеанство і бачу, що складається трилогія.
Юл. Єм.-Д.: Наскільки принциповим був для тебе перехід від «Анатомії Ніщо» до «Історії нігілізму»? Яким чином пов’язані «анатомічна» та «історична» оптики?
Т. Л.: Ідея «Анатомії Ніщо» виникла ще в рамках філософсько-антропологічного дослідження. Такий «анатомічний» фокус пов’язаний із розумінням нігілізму як культурного, а часом і антикультурного, феномена. Але існує ще одна важлива перспектива – коли ми говоримо про зв’язок «нігілізм – людина» і міркуємо про те, як людина змінюється, коли стає нігілістом або відчуває на собі вплив нігілізму. В новій книжці мені хотілося показати, як усе відбувається в часі, і трохи розширити коло читачів, хоча це й не було головною метою. Я справді переписав книжку по-новому навіть там, де мої підходи не змінилися, бо потрібно було артикулювати нові ідеї і розвинути іншу мову.
Юл. Єм.-Д.: Мені здається, що ти залишаєшся вірним філософській антропології. Тебе не можна затягнути надто глибоко в історію, звертаєшся до неї зазвичай для того, щоб вийти на розуміння людської природи. Тому я трактую образ, що став назвою книжки, передусім як антропологічний. Для мене це образ-оксюморон людини, і він описує суть її подвійності, де присутнє і заперечення, і народження чогось із порожнечі. Яким чином з’явився образ порожньої повні?
Т. Л.: В образі порожньої повні йдеться про тлумачення самого Ніщо – як абсолютної порожнечі і відсутності, результату неґації, заперечення і водночас потенційної можливості народитися ще чомусь, тобто можливості, яка ще не оприявлена. Тому порожня, але повня. У мене в голові крутився ще англомовний варіант HollowMoon– як образ порожнечі, що містить у собі можливість повноти світла. А ще в гурту «Credence ClearwaterRevival» є пісня «BadMoonRising» («Сходить поганий Місяць»). У мене в образі порожньої повні немає негативної оцінки, бо це амбівалентний образ. І ще для мене був важливим процес, тому є вказівка на те, що повня сходить. Коли я нарешті сконструював цей образ, він одразу сподобався у видавництві, навіть запитували, де саме я його знайшов. Очевидно, порожня повня нагадує нам людину. У Томаса Стернза Еліота є образ порожніх людей, тож людина теж може бути такою. Водночас її порожнеча може бути заповнена. Справді, цей образ показує, що мені йшлося передусім про антропологічний і культурний аспекти нігілізму, бо я не збирався осмислювати аспекти соціальні чи правничі.
Юл. Єм.-Д.: Твоя книжка потребує повільного читання, і її структурування спонукає до цього. Поділ розділів на менші частини дозволяє не ковтати великими «шматками», а брати невеликі «порції», робити паузи і мати час на те, щоб осмислити прочитане, може, і посперечатися з тобою.
Т. Л.: Частина таких «порцій», про які ти говориш, – це колонки. У процесі написання книжки мені було цікаво спочатку апробовувати деякі тексти, публікуючи їх, наприклад в «Українському тижні», а потім подивитися, як вони можуть звучати у структурі всієї книжки.
Юл. Єм.-Д.: Ті частини, які мали перші редакції як колонки, у книжці присутні по-іншому. Я деякі тексти впізнавала, але вони в структурі великого твору були сповнені новими смислами.
Т. Л.: Я багато працював над композицією, бо розумів, що потрібно місточки перекидати не лише між частинами, але й між окремими ідеями, темами, сюжетами. Я так і задумував, коли починав писати окремі тексти, тобто мали постати численні перегуки, менш чи більш виразні.
Юл. Єм.-Д.: Ти пишеш, що нігілізм багатоманітний і має багато гібридних форм. Мені видалася цікавою думка про те, що в історії культури існують протонігілістичні форми. Виходить, нігілізм у своїх протоформах супроводжував людство здавна. Твоя візія історії нігілізму починається не сто п’ятдесят- двісті років тому, а з пропедевтики нігілізму. Я би сказала, що схильність до нігілізму є потенцією людського як такого. Він завше залишається для людини не лише спокусою, але й відкритою можливістю.
Т. Л.: Із нігілізмом, як і з багатьма феноменами, сталося так, що феномен був, а терміну для його позначення ще не існувало. Минуло багато часу до того, як феномен було названо. Але початок самого терміну можна знайти в Середньовіччі. Я вважаю, що, фактично, щойно людина стає суб’єктом історії, постає можливість для появи нігілізму. В своєму першому дослідженні я називав це самоуповноваженням – людина уповноважує сама себе виражати свою агентність, і в історичному поступі вона набуває суб’єктності. Коли ця суб’єктність набуває перебільшених форм, з’являється агресивний нігілізм. Але вона може набувати і пасивних форм, і тоді присутнє самозаперечення. В мене історія нігілізму, а не його протоформ, починається з ХVIIІ століття, коли змінюється конфігурація історичної плинності цього феномена. А протонігілістичні форми пов’язані з тим, що хаос і смерть є первісними формами Ніщо. Людина відчуває, як їй у спину дихає холод хаосу, і водночас розуміє, що вона смертна. Між цими двома полюсами вона робить буття простором своєї активності. І це показує, що нігілізм народжується ще до того, як з’являється термін.
Юл. Єм.-Д.: Сюжет про пасивний та активний нігілізм розсіяний по всій твоїй книжці і має виняткове значення.
Т. Л.: Це поділ Ніцше, і він важливий. Повсякденне розуміння нігілізму переважно негативне – нігілізм є чимось химеричним, пов’язаним винятково з занепадом. А Ніцше не боявся сам себе називати нігілістом, і говорив, що нігілізм може бути пов’язаний із чимось продуктивним. Така саме історія і з ресентиментом. Ніцше показав, що ресентимент є певною злостивістю, властивою людині, але вона боїться виражати її назовні. Її образили, і вона всередині себе прокручує «я тобі помщуся», і цим себе отруює. Ніцше говорить, що в цьому є позитивний момент, бо ці люди придумують нову шкалу цінностей. Ба більше, вони можуть створити цілу цивілізацію в такий спосіб. Я не хочу сказати, що активний нігілізм є таким вже й поганим, бо в ньому можливий потужний струмінь креативності, створення нового світу з Ніщо, коли з чистого аркуша щось конструюєш. Нігілізм розривається між цими пасивними формами, такими як самознищення, самозаперечення, меншовартість, і активними формами. І тут відіграє важливу роль поняття межі. Ти можеш піти в один бік, і тоді заклякнеш в пасивності і ницості, а можеш піти в активний нігілізм, і потонути в агресивності, як це помітно в російському імперському нігілізмі, коли агресивні нігілістичні форми зжирають і тебе, і весь світ довкола, а тобі здається, ніби ти рятуєш увесь цей світ, бо ти месіанець. Тому так важлива межа. Важливо балансувати між цими моментами, між пасивним і активним. Інколи пасивність оберігає тебе від радикальності агресивної, а від закляклості рятує активність. Це як канатоходець у Ніцше – він іде линвою і весь час балансує, і кожен неуважний крок спричиняє падіння в безодню, і він пропадає в Ніщо. Тому історія нігілізму – балансування між двома крайнощами, радикальною пасивністю та радикальною активністю.
Юл. Єм.-Д.: Твої найновіші колонки в «Українському тижні» переважно пов’язані з українським ніцшеанством. Коли в твоєму полі зору з’явилася ця тема – і в чому полягає особливість українського ніцшеанства?
Т. Л.: Мене колись у доброму розумінні тригернула книжка Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі», а Ніцше в орбіті моїх інтересів із 1990-х, та й досі не відпускає, і ось ці два моменти зустрілися. Коли знайомився з філософією Ніцше, виникало питання, чому в нашій культурі немає нічого подібного. Насправді ми не знали багатьох моментів у його сприйнятті в кінці ХХІ – на початку ХХ століття. Наприклад, переклад Леся Гринюка «Так казав Заратустра» був виданий 1910-го, і приблизно в той самий час цей твір перекладав Володимир Винниченко.
У нас довгий час не було ґрунтовних працьпро філософію Ніцше, а зацікавлення було. Мене вражає, як Ольга Кобилянська зацікавилася ним. Вона була з дому німецькомовна, тому могла читати його твори німецькою, і вона діставала дослідження про нього, і всіх своїх друзів намагалася його ідеями зацікавити. Ольга Кобилянська писала листи до Осипа Маковея і намагалася зробити й із нього ніцшеанця, називала його усміхненим левом. І всі дивувалися такому її зацікавленню, і навіть критикували. А в радянські часи, вже на під кінець життя, вона заперечувала вплив ніцшеанства, говорила, що то було захоплення молодості, просто боялася. Але її зацікавлення було колосальне. Та й Леся Українка лукавить, коли говорить, що Ніцше її не цікавить. Те, як написані її драми, свідчить скоріше про наявність впливу його ідей. Я думаю, що обережність у висловлюванні інтересу до Ніцше в українських авторів часто була пов’язана з тим, що він був дуже радикальним.
Соломія Павличко відзначає, що багато українських письменників, із одного боку, захоплювалися соціалістичними ідеями, а з іншого – ніцшеанством. Його філософія була чимось новим, незнаним, модним, і це була мода інтелектуальна. Ніцше прийшов разом із модою на модернізм і символізм. Для Ольги Кобилянської і Лесі Українки він був справжній сучасник. Зацікавлення українців його ідеями головно відбувалося через літературу, але не тільки, бо можна побачити інтерес до нього і у філософів. Якщо говорити про Михайля Семенка і Ґео Шкурупія, то присутність Ніцше можна відчути в їхніх футуристичних образах, і це діонісійство, а в неокласиків присутні аполонівські мотиви, і нерідко теж пов’язані з ніцшеанством. Навіть в українських комуністів помітний вплив його ідей, наприклад у Миколи Хвильового.
Юл. Єм.-Д.: Мабуть, тут проявляється те, що Ніцше не лише був присутній у полі інтересів українських письменників, але й саме українське ніцшеанство було розмаїтим.
Т. Л.: Наше ніцшеанство справді дуже розмаїте, але всіх, у кого його можна прослідкувати, приваблював індивідуалізм, близький до нашої культури. Наприклад, у період між Першою і Другою світовими війнами народжується героїчна література – Євген Маланюк, Юрій Липа, Улас Самчук, Олена Теліга, Олег Ольжич – і всі відкривають для себе ніцшеанську ідею волі до могутності. Якщо взяти концептуальну складову філософії Ніцше, то вийде, що наші дієвці культури у ній знайшли те, що було їм до вподоби. Він дозволяв їм підсилити власні ідеї, хоча у нас в минулому столітті немає фундаментальних досліджень його філософії. Українські митці й філософи використовують Ніцше як компас або як дзеркало, і підсвічують близьку їм філософську проблематику. Всі приклади використання його філософії успішні, а її розуміння глибоке. І це або оптика розуміння людини і світу ніцшеанська, або хвиля, яка несе діонісійний драйв.
Юл. Єм.-Д.: У одній із твоїх статей про українське ніцшеанство йдеться про те, що його дослідження відкриває нові сюжети в історії українсько-польських культурних зв’язків. Розкажи про це детальніше.
Т. Л.: Це справді цікава тема. Наприклад, Василь Стефаник дружив із родиною українки Софії Окуневської та поляка Вацлава Морачевського. Софія Окуневська стала першою в Галичині жінкою-лікаркою, яка захистила докторську дисертацію, ще в юності вона товаришувала з Ольгою Кобилянською, і в їхньому листуванні є обговорення доцільності читання Ніцше. Її чоловік Вацлав Даміан Морачевський був науковцем і мав лікарську практику, а під впливом Станіслава Пшибишевського зацікавився ідеями Ніцше. І він написав для Наталії Кобринської огляд «Так казав Заратустра», бо жінки теж цікавилися ніцшеанством, навіть попри всі складнощі з мізогінією, присутньою в ньому. 1893-го його текст, схожий на сучасний тизер, вийшов у часописі «Наша доля» і викликав подальше обговорення.
З дружби з родиною Морачевських виник інтерес і Василя Стефаника до творів Ніцше. Про це він пише до Кобилянської, засвідчуючи їй свої зацікавлення ідеями цього філософа. Окрема тема – Стефаник і польський ніцшеанець Станіслав Пшибишевський. Ще один сюжет – про те, як Морачевський захотів зробити польський переклад «Так казав Заратустра», і, судячи з листів до нього, Стефаник, певно, брав участь у перемовинах з сестрою Ніцше, щоб отримати права на переклад. Уяви – українець виступає культурним агентом для того, щоб з’явився переклад творів філософа польською, і це такий чудовий приклад органічної кроскультурної взаємодії. Або візьмемо історію про лікаря і філософа Степана Балея, який долучився до Польського філософського товариства, дописував до польських часописів і вивчав Ніцше з перспективи психології, а потім став професором у Варшавському університеті.
Насправді таких сюжетів багато, і в них часто присутня активна взаємодія між українцями й поляками в розумінні ідей Ніцше. 1910-го вийшов переклад його творів, виконаний Лесем Гринюком (у Коломиї, у видавництві українського видавця єврейського походження Якова Оренштайна). На жаль, ці книжки не були добре поширені, але в українській діаспорі їх могли читати. А до їхнього виходу українці з Австро-Угорської імперії могли вчитися у Відні, як Микола Євшан, і читати твори Ніцше. Всі ці моменти важливі, як і сюжет про червоне ніцшеанство представників харківської філософської школи Володимира Юринця і Петра Демчука. Вони походили з західної України, потім у Харкові стали провідними українськими філософами 1920-х, але цікавилися не лише тим, чим мали цікавитися радянські філософи. Наприклад, виявляли інтерес до Ніцше, за що й поплатилися – і з ярликами українських націоналістів були вбиті радянською владою.
Юл. Єм.-Д.: У твоїй новій книжці є не так багато аналізу російського імперського нігілізму. Мабуть, тобі самому була неприємною аналітика цього явища, які важливі моменти в ньому ти помітив?
Т. Л.: Я почав цей аналіз ще в книжці про Григорія Сковороду, а тепер мені йшлося про витоки російського нігілізму в ХІХ столітті. Тоді росіяни стверджували, що нігілізм є чимось, принесеним з Заходу, «новшеством», яке призводить до дисбалансу і занепаду, і тому це небезпечно, бо в нас, мовляв, є самодержавство, релігія, «скрєпи», нам не треба нічого такого «модного». Наприклад, Достоєвський говорить, що на Заході навіть християнство є неправильним християнством, і породило ідею боротьби за права, і це є неправильним напрямом розвитку, бо в нас є своя «община», яка береже наші цінності. Згодом у росіян з’являється ще й ідея месіанства: ми є обраним народом, ми змогли зберегти правильні форми співіснування, тому маємо порятувати інші народи, а якщо вони не хочуть, то ми їх змусимо і вони будуть насильно порятовані. Фактично, сучасний російський імперський нігілізм є продовженням тих самих ідей, в ньому присутні та ж риторика заперечення і неможливість побачити, як вони стали монстром, що може лише нищити. Сьогодні в імперському нігілізмі поєднано імперські, комуністичні, праві тоталітарні ідеології, і виходить така магма, що засмоктує.
Юл. Єм.-Д.: Ти є автором не лише філософських праць, есеїстики і науково-популярних книжок із прикордоння філософії та культурології, але й автором короткої прози і поезії. У новій книжці в помірних дозах присутня бароковість у стилістиці, афористичні назви розділів. Яким чином досвід письменника впливає на твоє письмо в філософії? Чи відчуваєш ти, що ці два річища творчості допомагають одне одному?
Т. Л.: Можливо, я наївно вважаю, що вони в моєму письмі узгоджуються. Іноді, коли даю почитати дружині, вона говорить, що їй не завжди подобається ця художність, бо такій тематиці більше пасує чіткий, трохи навіть сухуватий текст. А мені хочеться, щоб це ще й був текст, виразний на художньому рівні. Проникнення художнього письма у філософський твір для мене свідоме і бажане. Та й есеїстична форма мені дуже подобається. Ми так говоримо в своєму філософському колі, зокрема, Вахтанґ Кебуладзе часто про це говорить, що ми виробляємо, і, мабуть, вже виробили, важливу форму філософської і художньо виразної есеїстики, і це виявилося цінним у часи війни.
