Посестри. Часопис №218 / Над літописом

Літописні яті мережані.

Чорні, як клобуки.

І городища з вежами

біля руків’їв ріки.

 

Ось сунуть зі сходу тартари

в сідлах стрімких кобилиць:

по наші відвічні чвари,

по хутро наших лисиць.

 

По наших князівен з княжатами,

по мед наш і молоко, –

так  літописець писатиме,

звіряючи кожен крок

 

і кожен рядок, і буквиці,

і чергування подій,

поки ятів клобуки ці,

як сироти поміж вдів,

 

не стануть полків знаменами,

не стануть смертю полків,

предвісниками і знаменнями

разом з виттям вовків.

 

Так чорно від чорних воронів,

так біло від цвіту черемх,

і кобилиці ворога

під вагою власних черев

 

і під вагою вершників

призупинили свій біг:

бо завтра усе тут звершиться,

бо завтра вступатимуть в бій

 

і літописець зупинить

нестримність записаних слів,

щоб город ще був з живими

без сиріт і чорних вдів.

 

Бо поки тартари чекають

і перед ними ріка,

очі мої читають,

яка це година тяжка.