Посестри. Часопис №218 / Ананке

Ананке – давньогрецька міфологія – це богиня неминучості, фатуму, сліпої долі та суворої життєвої необхідності.[1]Тієї весни я закохався в панну Зофію так палко, що аж млів від жару. Спекотні червневі дні були для мене якимись велетенськими міражами млосного смутку, безкінечного чекання й меланхолії, що роз’їдала душу, мов їдка кислота. Я мешкав у такому закутку с-кої губернії, який не тільки не був позначений на найдокладніших мапах, але звідки вже й виїхати кудись було неможливо, бо далі тяглися лише незвідані дюни летючого піску та лани татарки, татарки й татарки без кінця, що, ймовірно, сягали аж до узбережжя Балтійського моря. Тричі на тиждень приїздила до столичного містечка моєї околиці поштова «біда», привозячи мені листи від панни Зофії, тричі ходив по них швидконогий посланець – поза тим я існував лише як ходяча засохла туга... «Біда» прибувала до порога поштової станції, здолавши чотиримильні трясовини, об одинадцятій; посланець, як завжди, уже стояв на порозі о цій порі й «чухався» спиною об одвірки; однак перш ніж повертався додому й обминав усі придорожні корчми, була зазвичай друга, а часом і третя година по полудні.

Саме цей час ослаблював мене найдужче. Ходячи від вікна до вікна, я віддавався на поталу всіляким розумовим вправам: уявляв собі й упорядковував різні дивовижні назви, такі як: «Чукузака», «Тітікача», «Давалагірі», перелічував напам’ять саме такі «аористиАорист (від грец. aóristos – невизначений) – це давній простий минулий час, який позначав миттєву або завершену в минулому дію, не акцентуючи уваги на її тривалості.[2]», незнання яких свого часу завдавало мені «ляпів», множив години на хвилини, хвилини на секунди, іноді навіть потай від самого себе пересував велику стрілку годинника...

Саме під час одного з таких чекань на прихід швидконогого я натрапив на задум більш-менш геніальний: постановив, щоб уникнути зволікання, самому їздити на пошту. Тож їздив верхи – «тихою, тужливою, сумною риссю», мріючи з напівзаплющеними повіками про солодкі слова «совоокої», які хоч на хвилю пом’якшать дошкульну невралгію душі, що її невпинно й невідпорно тягло назовні, у замріяні країни щастя.

Перед самою поштою я, зазвичай, ставав о десятій годині, заходив до канцелярії, кланявся панові Ігнацію й чекав. Пан Ігнацій був єдиним достойником своєї канцелярії. Це був чоловік іще молодий, але неймовірно й передчасно розбитий. Завжди сидів за письмовим столом у сурдутчику, що нагадував тужурки часів угорської кампанії, заплямованому, либонь, у яких шестистах місцях, у неймовірно широкому, затоптаному, а знизу обліпленому шаром засохлого болота нижньому вбранні й гумовому комірці – перекладав листи, гатив по них печаткою й писав, кліпаючи червоними повіками.

М’які, блідо-полові волосинки над його чолом уже добряче порідшали – певне, не від напливу думок, не на знак навіть того, що жив на світі, а так собі – від біди – «взяли» та й повилазили. Кінчик носа, у формі п’яти й кольору прошовської рендзиниРендзини (або дерново-карбонатні ґрунти) – це дуже специфічний, але водночас дуже родючий тип ґрунту. Прикметник вказує на географічну прив'язку до польського міста Прошовиці та однойменного плато Прошовського плато, розташованого неподалік Кракова. Цей регіон історично славиться своєю неймовірною аграрною родючістю саме завдяки тутешнім землям.[3], почервонів не стільки навіть від «шпагатівкиШпагатівка – це народна назва самогону або міцної домашньої горілки.[4]», а так собі – може, від «сьорбання» потай від усіх, від сліз... Чутливцем був пан Ігнацій, екзальтувався, мов гувернантка.

Поштову канцелярійку ділила надвоє перегородка, що не сягала стелі; за нею містилося приватне майно «начальника». З-за перегородки завжди долинав приглушений дитячий плач, звук сурми, свист, тупотіння, звуки бійок, вереск, ляпаси – часом навіть такі звуки й запахи, перед описом яких перо здригається. Пан Ігнацій був батьком дев’ятьох діток.

– Дев’ять номерів, прошу ласкавого пана, як маку, хе, хе, хе... – казав, представляючи мені то Стася, то Яся, Ваця, Казю, Маню, Юзю і так далі.

Нерідко, коли я приїздив надто рано й не заставав начальника, що купував на базарі масло, молоко, картоплю, крупу й таке інше, у вузьких дверцятах перегородки з’являлася пані начальникова, присідала в реверансі й намагалася розважити мене розмовою.

Досить лише примружити очі, щоб із дивовижною виразністю пригадати цю жертву моноандрії.

Не думаю, щоб вона коли-небудь знімала або міняла ліфчик, що виблискував від затверділого шару вилитих на нього ще в далекому минулому рідин найрізноманітнішого хімічного складу, чи латану спідницю. Їй не було більше тридцять років, колись мусила бути дуже гарною – тоді ж це був кістяк, висохлий і змарнілий так, що справляв враження чогось розчавленого. Її загострені плечі, випнута ключиця, запалі груди, посічені руки, жовте обличчя, зі скорботно, ніби до плачу, загнутими донизу кутиками уст нагадували, невідомо чому, лоша, впряжене до плуга в перший рік життя. Не знаю, чи вона коли-небудь розчісувалася чи вмивалася, бо хвостик скрученого волосся завжди однаково стирчав на тімені, але як же часто, мабуть, її очі мусили обмивати гіркі сльози! У тих очах було щось таке, що болісно вражало, що майже завдавало болю, якась безнастанна тривога, щось, що було наполовину сльозою, наполовину остовпінням.

На довершення недолі ця надзвичайно плодюча дама була знову в тому стані, якого так наполегливо домагаються соціологи й статистики французькі від прекрасної статі своєї французької вітчизни.

Думки пані Ігнацієвої не виходили за поріг її помешкання: вона не вміла говорити ні про що, що безпосередньо не стосувалося її дітей. Ясь перехворів цієї зими на віспу, Юзя – на тиф, Вацьо – на скарлатину, той, із колінами, що вилазили з дірок у бавовняних незабудках, – на круп, те мале – на шлунок, на запалення легень, пропасницю, кашель, малярію, якісь «вогнепери», англійські хвороби, винця, блювотні засоби, олії, порошки, катаплазми, банки... – о, Боже милий!

У вузькій, вогкій і схожій на паку кімнатці лежали всюди більші й менші сінники, на грубо обдертій софі, на зсунутих скриньках і стільчиках – ковдри з витягнутою ватою, подушки й подушечки, висів і лежав дитячий одяг найдивовижніших фасонів, на шнурку сушилася мокра білизна, і в приміщенні панував шпитально-сімейний запах домашнього вогнища.

Заходив я туди часом, сідав на скриньку й слухав оповідання пані Ігнацієвої, лічачи по-своєму хвилини й секунди. Розповідала вона мені, що найстарший, дев’ятирічний Стась, дуже добре підготовлений місцевим професором до іспиту, що напевне складе вступний до першого класу, що навіть Борух Квят узявся після довгих торгів перешити вже пофарбований на темно-синє старий сибериновийСиберина (сибірина) – це колись дуже популярна товста, щільна та тепла вовняна тканина.[5] сурдут на мундир, що вже один добрий міщанин, столяр, робить ліжко, мальоване на виправу Стася, задарма – тільки... помешкання...

Як же страшенно бринів у її устах цей вираз, як болісно мліли ті скляні, тупо мислячі очі!...

Той Стась ходив серед череди молодшого братства у своїх фантастично покривлених черевиках і куртці з обшарпаними ліктями, без угаву щось бурмотів собі під ніс, тримаючи перед очима якусь граматику, а для розваги й потай від матері давав тому чи іншому «бика» у вухо або ставав і з цілковитою байдужістю длубався в носі.

– Стасю, вчися! Стасю, вчися! Стасю, вчися! – повторювала машинально, щойно почувши, що бурмотіння стихло.

І досі пам’ятаю той голос – різкий, верескливий, що був виразом бідної, мізерної надії...

... Дуже я здивувався, коли, зайшовши одного разу до канцелярії, не почув за перегородкою жодного голосу. Пан Ігнацій сидів при столику, безвладно схиливши голову на руки. Не відразу почув моє привітання, а коли нарешті підвів голову й озирнувся на мене через плече, я зрозумів, що його спіткало якесь велике нещастя.

– Пане, що з вами? – мовив я, нахиляючись над ним.

– А нічого... – відповів недбало.

– А де дружина?

– Дідько її знає, де вона... Втекла.

– Як це – втекла?

– Ну, втекла, та й годі... Дайте мені спокій.

– З коханцем утекла?

– З жодним коханцем!

– А діти? Де діти?

Він ліниво підвівся після цього запитання, підійшов до вікна й постояв там хвилину. Плечі його судомно піднімалися вгору, наче він потягувався. Потім обернувся до мене, глянув поглядом убитим, як дивиться зацькований лис із простреленими ногами, коли його наздоганяють гончаки, наблизився й почав говорити тихо, зішкрібаючи нігтем краплі застиглого на столі стеарину.

– Бачите, я...

І замовк, безглуздо всміхнувшись. Я зазирнув йому в очі, в самі білки...

– А!... – прошепотів я, зрозумівши.

Стояли ми поруч довго, мовчки. Кілька разів він поглядав на мене зі страшним смутком, з невимовною заздрістю, яку, певно, відчуває людина, безвинно засуджена на смерть, коли йде серед натовпу, що її ненавидить, і не бачить ані на одному обличчі виразу співчуття. Я бачив, як він прагне смерті, як у мозку його немає жодної думки, а якщо якісь там і працюють, то справляють враження жмені товченого скла.

– Хлопець мав іти до школи, – заговорив він захриплим, придушеним голосом. – Я не міг... не наважився на крадіжку; навіть пальцем нікого не скривдив, я – порядна людина... А зрештою, заради чого мав я занапащати себе? Хто звернув би на мене увагу? На мою нужду?..

Несподівано він заговорив швидко, дедалі голосніше, тупцяючи на одному місці:

– Приїхав я над ранком, покликав жінку й кажу їй одразу – так і так... Тут стояла, де ви тепер – то, кажу вам, ані пари, сучка, з рота не пустила, тільки мене рукою помацала за плече, подивилася, похитала головою й пішла до кімнати. Зазирнув я крізь шпарку: бачу – стоїть при вікні, як копиця, плаче тихесенько, по-своєму, сльоза сльозу б’є, а щоб слово сказала – нічого! Відразу я зрозумів, що кепсько. Присів тут на скриньку й досидів до білого дня.

Вранці я вискочив у світ, бо мене тут щось аж душити почало від тієї тиші; ішов дорогою, мабуть, зо дві версти. Була роса, прохолода. Ліг я під лісом: лежу, а в голові – так, ніби коваль б’є молотом по ковадлу. Часом мене так стискало, наче в мені якась людина кричала. Пролежав там години зо чотири, зо п’ять; повернувся, бо наближалися службові години. Слухаю: в помешканні тихо. Зазирнув за двері й затремтів: нема нікого. Усе залишила, жодного шмаття не взяла, згребла дітей і пішла.

– Куди ж?

– Вискочив я без шапки, лечу, людей питаю. – Шосею, кажуть, бачили, як ішла. Пролетів я з півмилі: нема! Аж тут здалося мені, глянув убік – ідуть бічною дорогою, цілий табір. Казю несе на плечах, те найменше на руках, а решту жене, жене...

Гукнути я не міг, бо мені в горлі зціпило, з сил опав. Як мене побачила, підняла з дороги камінь, завбільшки з буханець хліба, й пішла на мене. То я в неї при ногах волочився, черевики цілував, навхрест дороги клався – дарма! З нею не впораєшся: ножами її поріж – ні і ні! – А як ті діти заплакали...

Раптом він відштовхнув мене, кинувся у двері до кімнати й там повалився на ліжко. Коли я зайшов слідом, бачив, як він уткнув голову в подушку й почав шарпати її зубами, мов пес. Залунало ридання дике, жорстоке, якесь звіряче...

Я пішов; знайшовши листа від панни Зофії, забрав його й сам не знаю коли опинився в сідлі. Не смів і не міг розірвати конверта. І все ж – як безмірно щасливим почувався я через ту дрібку фарисея, що живе в людському серці. Тільки ні шелест вітру, коли кінь мчав чвалом, ні лист, який я притискав до серця, не могли вигнати мені з очей образ тієї змарнілої жінки, що йшла в безмежний світ...

1895 рік.