Посестри. Часопис №217 / Парк Вігеланда

І між цими заплавами вільгості птах розмахує простір упевнено.
Скільки з нас народилось сьогодні, ні, точно не знає ніхто із мовлят.
Просто туя у парку прокинулась матір’ю, просто батьком тріпоче клен.
І діти зв’язали у вузол усіх, у м’язовий вензель.
Хто знає, як зеленим, аж смарагдовим, заініє бронза на сухожиллі стежки?
Я! – верескне злий малюк.
Хто сидить у пелюшках лопухів?
Хто старість нанизує як вервицю з кісток?
Хто кроту написав листа і запихає у пухнасту землю?

2017