Посестри. Часопис №214 / Опухла шкіра. Розділ із книжки «Фурії з Варшави»
Вивалилися з бару на світанку і відразу нарвалися на потасовку. Про що ішлося? Звісно, ні про що, дрібниця, філігранний додаток до перебування в публічному просторі. Бо одній із них видалося, що напроти йде той, хто її колись п’яним ляснув по дупі. Вона не встигла тоді віддячити, бо поспішала на роботу, але запам’ятала мармизу. На майбутнє. Дуже гарне є до цього прислів’я: що має статися, те не втече, іншими словами, нікуди ти, голубе, від мене не сховаєшся.
Шо вилупився, курва? Я? Ну і хто, я? Але шо я? Ну ти, повторюю ж, повилазило тобі, що ми тут чемно йдемо й нікому не заважаємо, тому, курва, що за пика розкарячена, на що дуєшся?!
Чувак зупинився, остовпів, бо не знав, чи йому побити тих двох дівуль, чи махнути рукою й відійти. Поки вирішував, що вибрати, уже отримав в лоба.
Але за-а-а-а що-о-о-о? Закривавлений, домагався справедливості на бруківці вулиці Домбровського.
Отже, так виходить, за усе, шановний пане.
Коли б кожна жінка так перемелювала свої слова десь всередині, з глибини прихованої образи, а потім раптом викидала їх через хвіртку зубів, зі скреготінням незмащеного замка. О, тоді б умить усі були вготовані, ураз онімівши. Втупившись беззмістовно, уперед.
І дівчатка вийняли з сумчини хустинки з вишитим HWDP
Але ніхто не платить за порятунок світу, це вже собі можна в плюс зарахувати, що це волонтерська активність до смерті. Бо вона не змінюється з віком, з неї не можна вирости до стану дорослості. Так-так, навіть старі бабки здатні приввалити палицею чи переїхати коліщатком ходунка ногу в сандалі. На погибель.
Скільки вже разів хтось їх запитував «чому». За що, навіщо, де ж він провинився, то не він, то хтось інший. Але дівчата спокійно пояснювали, і на всі сумніви мали відповідь. Так було треба, однозначно тобі це мало прилетіти, якщо вже в нашій картотеці знайшовся. Немає сенсу направляти скарги та нарікання, а ймовірні картки регулювання правил гри приймемо лише в крайньому випадку. Тільки ми запрошуємо до забави. Тут панує біле танго.
Бо треба мати свою гордість і свої правила. Кожна елегантна жінка їх має і повинна їх дотримуватися.
Погоджуючись одна з одною та проклинаючи людей без виховання, добралися до Пулавської. Зустріли там свою подругу, бо це вже була майже восьма ранку, час робочого люду для пересування в бік місця праці.
Подруга спершу їх не зауважила, настільки була сама в собі.
«Здається, я таки гарна», – сказала собі Стефанія Карвовська
– Гей, Стефо, як ся маєш?
Повернулася до них і відразу знітилася. Мала під оком фіолетовий синяк, який невдало намагалася замаскувати пудрою. До того ж на верхній губі виднівся свіжий шов.
– Ох, то ви, добридень, гарна погода, не можу оце відірвати погляд від тих жіночих прекрасностей. Ви повинні собі купити якісь літні капелюхи. От побачите, раз одягнете – і не зможете вже без них виходити. Це додає характеру всьому личку, це… це… – шукала слова Стефанія, але насправді прагнула закрити сором такою пудрою зі слів.
Целіна щось замуркотіла, що капелюх незручний, бо як перехилиться, то не побачиш нападника, а вуаль впаде на очі, а Халіна лиш:
– Хто тобі це зробив і де зараз він є?
– Ні-ні, нічого не сталося, я порізалася, коли голила литки, справді, заґавилася, аж тут мені в’їхало під око, так буває.
Стефанія любила гарно виглядати. Батьки купили їй косметичний салон, де був солярій, перукарня і манікюр. І Стефця мала на собі всі можливі здобутки техніки гарнішання, тож цілком можна було б повірити, що депіляція довела її очі та вуста до повної руїни. Тільки що сліди після бійок поволі робилися перманентним макіяжем, але цього в салоні в послугах не мали.
Ті всі моднюсі з фіолетовими очима бавляться вечорами в «побите обличчя, побите обличчя – замовляю!» А коли якась не встигне додзвонитися в поліцію, то нападник саме таке буде кричати. Наближаючись до своєї жертви, процідить: «Раз-два-три – з гри випадаєш, вла-сне, ти!» І вона випадає, властиво падає на долівку, на стіну, куди там уже закони фізики її викинуть, і думає собі: «Ене-ребе жаба, приймуть заяву чи закриють справу». Уявляє собі, що у відчинене вікно влетить якась супергероїня і вхопить її в обійми. Прошепотить у вухо: «Полети зі мною, у країну Небувалію, де на м’якенькій траві будеш плести вінки з кульбабок».
Як я люблю плести вінки, зовсім про це забула, а тут удари й копняки за все зле, усе не так. Стефанія вдома має двійко дітей і справді не бажає, щоб вони прокидалися, коли татусь голосно розмовляє з мамусею. Тому намагається не кричати, бути тихенькою малою мишкою. Біль розриває голову навпіл, іскри в усі сторони, але основа – це гарні манери та не показувати назовні своє нещастя. Потім Стефанія лягає до подружньої постелі й думає, що ж я на завтра їм приготую, що ж я зроблю на обід. Зупа була, друга страва була, а от на десерт – бракує фантазії. Може, приготую себе, у солодко-гіркому соусі. Замариную, зготую, ще трохи підсмажу й посиплю травами. Буде обідомама на неділю, така-от знайшлася. Буде смачно й екологічно.
Жінка дивиться щораз більш відкритим поглядом, коли Халіна з Целіною щось до неї говорять. Здається, якісь підпиті, здається, якісь чужі ті подруги. Що вони мені говорять, що вони знають? Вони не знають про мене нічого.
Нахиляються ще й над нею, пригортаючи і промовляючи: «Ти не переймайся, ми це все владнаємо». І чвалають далі.
А Стефанія розвертається знову в бік магазинної вітрини й милується капелюшками. Ручна робота, солідна, і цей модний фасон. Цікаво, чи мають також вуалі, що закривають обличчя повністю. Цікаво, чи шиють заслінки на замовлення.
