Посестри. Часопис №208 / Передмова до українського видання повісті Сильвії Хутнік «Фурії з Варшави», видавництво «Люта справа», 2025
Ці пані вам би не сподобалися. Найпершу, Халіну, ми застаємо на кладовищі: охайна й гарна, вбрання попрасоване, «але татуювання на тілі просто жахливі, вилізають з-під рукавів і сягають пальців». А звичні знаряддя праці цієї польської пані – «ножі, кастети, сокири, кийки. Паралізатори, пращі, духові пістолети-трубки, кишенькові ножики. Кулаки, підкуті боти, високе чоло». Звичне заняття – бійки – навіть на восьмому місяці вагітності. Але чекайте, дівчата ж не можуть вчиняти злочини, дівчата мають бути чемними, тихими й зручними... Справді? А хто сказав?
Уже на початку Сильвія Хутнік пропонує нам прогулятися з Халіною під ручку цвинтарем: занурює в чорний гумор, гірку іронію, проводить курси орієнтування серед могил, вінків і лампадок, які тепер, здається, екстерном пройшли всі українці. А ще одразу згадуєш польські цвинтарні свічки з підозрілого матеріалу, що горять 48 годин, які необачні українці замовляли через olx під час блекаутів. Халіна приходить на варшавське кладовище щодня. До чоловіка. За інших обставин він міг би зійти за звичайного бандюгана, фоторобот із кримінальної хроніки, але його загибель перетворює Халіну на вдову, кохану жінку в скорботі. А ще на фурію, що прагне помсти. А це вже геть інша справа.
Її колежанка – Целіна – має історію нещасливих любовей, а ще вміє делікатно викручувати руки, застосовуючи один зі своїх улюблених прийомів, просто до сліз в очах, але так, щоб не знепритомніти.
Ще одна подруга – Стефа – має власний салон краси, чоловіка і двох дітей. Замовляє товари з телемагазину, любить вишукані капелюшки і, як буде треба, підсипле пів ложечки отрути до зупи.
А четверта – Бронка – носить високі підбори, спідниці, сукенки і водить великий «Land Rover», на який заробила працею в юрфірмі. Але в кінці дня пересідає на нічні автобуси й полює на п’яних хуліганів, що чіпляються до жінок.
Ці пані вам би не сподобалися. Але вони й не прагнуть. Кожна представляє свою модель самореалізації, і всі вони пережили кожна у свій спосіб втрату суб’єктності. І їм це не сподобалося. Життя весь час змушувало їх тримати лице, щоб хоробро йти вперед із чіткою метою, а коли сил бракло – робити вдих-видих і контролювати міміку зі зціпленими зубами або обколювати обличчя ботоксом, щоб не видати болю й страждань.
Їм треба виживати в маскулінному світі, де досі вважається, що «баба за кермом – це зло. Тільки сидить і спричиняє ДТП… Нормальним водіям псує кров, не рушаючи на жовте світло, не поступаючись дорогою і не їдучи 150 км/год». Де жінки не мають права розпоряджатися своїм тілом і багато років терплять побиття й приниження «заради добробуту родини» та «заради того, щоб зватися дружиною». У світі, що простягається далеко за межі Польщі, де навіть якщо ти приєднаєшся до найшанованішої спільноти – військових, що боронять країну, – на складі ніколи не буде штанів твого розміру.
На фоні російсько-української війни особливо боляче читати, як молодим польським жінкам відмовляють у праві на емоції та праві визнаватися вдовами. Бо «замолода ти на чорний колір», «можете побути собі трохи сумними, але ж ви ще молоді, знайдете собі когось цікавішого». А взагалі вдовуйте вже після сорока, «коли виходимо з часу сподівань і заступаємо в пасмо тіні, ніхто нас уже не слухає, натомість звільняють з роботи». Але після сорока все стає ще гірше, і тоді на тебе та твої почуття всім геть начхати.
Поки читала «Фурії...», мені не раз хотілося повернутися до першої сторінки й перевірити рік написання. Сильвія Хутнік пише про мирну Варшаву, але виходить, що точно й страшно схоплює реальність, у якій живуть українські жінки й дівчата від початку російсько-української війни: «Не мала вже сил іти на наступний похорон цього року», «У розпачі вила би на кухні над столом, де ще стояла його тарілка з крихтами від канапки зі сніданку, який він поспішно їв. Що має зробити з тими крихтами? Чи написано в якомусь пораднику для жалібниць, що робити з крихтами з бутерброда?», «Дівчата запланували інше життя, ніж те, яке їм припало. Чи є можливість скласти скаргу на погано надану послугу життєпроведення?».
І в цьому життєпроведенні довколишні не лише лізуть із недоречними питаннями й непроханими порадами, але й обирають не втручатися, коли це було б необхідно. Мовчазні пасажири життя, що вирішують опускати очі, не провокувати, не роззиратися навколо, шукаючи проблем. Цього не змінює ані видовище вагітної жінки зі скривавленою рукою, ані злочин, що стається на вулиці просто під їхніми вікнами, ані крик про допомогу підлітки, яку ґвалтують: «На масиві дві тисячі осіб, літо, вікна відчинені, а вони, курва, поглухли всі в один момент». І навіть якщо ґвалтівника випадково злякає сусід зі сміттєвим відром, то лежи ти хоч зі спущеними трусами, він переступить через тебе й піде собі в справах.
А ще ці заражені синдромом «маленької людини» впевнені, що «у цій країні ніхто не доб’ється жодних грошей, як не попереставляє трохи параграфів. А коли хто не вміє чи не хоче, то бачите, пані, стоїть, як я, на чергуванні двадцять чотири години по вісім злотих». Десь ми це вже чули.
Ось і виходить, що у дівчат немає часу намагатися комусь сподобатися, бо покладатися вони можуть лише одна на одну, лише на таких самих «утаємничених» сестер, Підпільних Жінок, битих і тортурованих. Наприклад, на добру медсестру, якій усе розкажеш після пережитої спроби зґвалтування. А вона враз перетвориться на Ксену, супергероїню й богиню Калі одночасно та скаже, що ненавидіти треба не себе, а жадати помсти кривдникам. Лишається сподіватися на колежанок, які скажуть: «Нічим, подруго, не переймайся. Як тебе не буде хотів, то ми його відлупасимо», «Хто тобі це зробив і де зараз він є?» та «Ти не переймайся, ми це все владнаємо». На Криську, що тримає секонд і завжди відкладе найгарніші сукенки. На Баську, що має продовольчий, у якому можна брати на папірчик, але завжди пам’ятати й заплатити борг. І навіть якщо інші жінки не зможуть нічого вдіяти, активно допомогти, то обов’язково підтримають тисячами мовчазних зітхань по всьому місту, самотньо курячи на балконі.
Ці пані можуть вам не подобатися. Авторка не ідеалізує своїх персонажок і свідома, що вони готові відповідати за свої вчинки. Вони з розумінням махають рукою Тельмі й Луїзі та жінкам із «Тюремного танго» з мюзиклу «Чикаго». Але ці «сучки» самі собі стали визволительками, робінгудками та членкинями власного бійцівського клубу. Супергероїнями, що за страшної небезпеки влетять у вікно, вхоплять в обійми й заберуть у країну Небувалію. Іти проти течії свого часу була змушена кожна жінка, яка хотіла досягти успіху. Сильвія Хутнік уміло вплітає в сюжет роману посилання на польських акторок, кінорежисерок, художниць, письменниць, громадських діячок.
Пані з роману виробили власний кодекс честі: «не займати одна одній пацанів», «не можна лишати колежанку на розсуд психопата», «ставати на захист дівчат, для них хочеться будувати кращий світ, а не лупити в обличчя так, що найкраща пудра цього не сховає». Виняток – якщо дівчина сама цей кодекс порушила, тоді вже, вибачай, кожна сама за себе.
І стоять ці рішучі пані на плечах своїх бабусь і матерів. Матріархи можуть лишити тобі власний бізнес, а можуть – хворобу амазонок. Але неодмінно «втовкмачать у голови істину про доблесть, мужність духу й справедливість». Щоб тепер дівчата, як усі ті, у шоломах і кольчугах, боролися за себе, за своїх подруг. За справедливість. Така от у них волонтерська активність до смерті.
Але волонтерство – це свідчення не лише сили громадянського суспільства, але й слабкості інституцій. Ще один мотив, такий знайомий українському суспільству. Коли не знаєш наперед, прийме поліція заяву чи ні, сумлінно розслідуватиме злочин чи закриє справу. І дякуй, якщо тебе у відділку не обіллють холодною водою, не поб’ють палицями чи не обмацають із ніг до голови... Недалеко від органів правопорядку пішли міграційна служба, нотаріуси, лікарні та навіть церква. Зате стабільно тримається інституція бабці – відома як інституція служниці. Місцеві польські особливості, які українцям та українкам просто не треба пояснювати.
І коли читаєш про бадмінтон, ігри в резинку (ікри, лікті, стегна, пояс і пахви), оранжаду в поліетиленовому пакеті з кольоровою соломкою, якою пробивалася дірочка в ріжку, довідки для звільнення з фізри, складається враження, що з польками ви виростали в сусідніх дворах (щоправда, у них чомусь досі є вулиця Гагаріна). Усі героїні Сильвії Хутнік із Мокотува, району на півдні Варшави. «Пане, ламай, я не акторка, я ж з Мокотува». Моко. Мо’Ко. «Усього-на-всього дім, батьківщина, материзна на добре і на зле. Особливо ж на те друге», «Коли входиш до знайомого місця, де барменка киває головою і без слів приносить як зазвичай, то знаєш, що ти звідси». Дівчата переконані, що найважливіші в житті не подорожі, а місце на велостоянці і власний столик у кнайпі.
Вони свої, вони місцеві, вони звідси. Їм не байдуже. І що з більшою любов’ю авторка пише про Мокотув, про їхню вулицю Нарбута, то більше думаєш і згадуєш свій Відрадний, ХТЗ чи Сихів. Особливо, коли натрапляєш на згадки про городніх партизанів, коктейлі Молотова чи сцену, як героїні буквально жбурляють у кривдника шматок роздовбаного хідника, читай – шмат бруківки.
Але, на жаль, є ще одна тема, у якій ми можемо надто добре зрозуміти Варшаву (або ж Wawa), – девелопери, які не люблять не лише рослини й архітектуру, але й своїх співгромадян і співгромадянок, «людей викидають, пам’ятки розвалюють або чекають, що само собі впаде, і потім чвирк – апартаменти за тридцять тисяч за метр». Я буквально пишу цей текст перед судом щодо забудови Протасового Яру та після того, як відправила звернення про захист історичної садиби Мурашка в Києві.
Цікаво, чи обмінюються київські та варшавські забудовники професійними вміннями та фокусами, як якнайшвидше на спорожнілій площі поставити будку з охоронцем, розтягнути зелений паркан, підпалити пам’ятку архітектури чи вивезти в ліс активістів?
Адже всі вони переконані, що це ок, коли девелопер «нарешті добився свого, площу продав, а мешканців позбувся, вирубаючи опалення, згодом відключаючи світло, а насамкінець замуровуючи двері до під’їзду. Хай собі жителі влазять через вікна – а що то, дуже важко?», бо «немає сенсу жити в старих будинках. Що краще дістати якісь кімнати навзамін і розійтися з миром». А це буквально повторює історію відносин забудовників і київської влади – з одного боку та останнього мешканця садиби Мурашка на Малій Житомирській – Олександра Глухова – з другого.
«І кожен, хто хоче їм перешкодити, для них як набридлива муха – заважає, але її легко можна ліквідувати. І можна призначити за вбивства грубі гроші, бо проти товстої калитки ніхто не писне». Як тут не згадати історію голови ГО «Захистимо Протасів Яр» Романа Ратушного, якого забудовник зі своїм адвокатом спочатку намагалися підкупити, а коли отримали відмову – стали стежити за будинком активіста, погрожували викраденням, стріляниною, «вириванням хребта», і Роман змушений був переховуватися в друзів. Урешті цей конкретний забудовник спіймав облизня, та боротьба за Протасів Яр триває вже після вбивства Романа Ратушного на фронті росіянами.
– Нещастя, справжня катастрофа. Хочуть знести наш дім на Хотинській, власник уже виганяє людей, бо під кінець літа саме на тому місці має стояти офісний центр на сто поверхів.
– Сто поверхів? Як це, де? Адже ваша кам’яниця є пам’яткою, два роки тому мер обіцяв, що не чіпатиме район, бо хоче зберегти «традиційну міську забудову у вигляді довоєнних будівель». І зараз що?
Польща має власну унікальну історію реприватизації та протестів орендарів, але замініть Хотинську та Ярославів Вал, бульвар Шевченка чи Рейтарську – і отримаєте типовий діалог у Києві. І тут і там «усе роблять для тих новобудов, якщо ті старі рештки міста випихають, як слабкі молочні зуби». Цікаво, що Сильвія Хутнік згадує і варшавську Старувку: «Здається, що це старі будинки, але коли підійдеш ближче й доторкнешся цегли, будеш вже знати: фанера, склейка, настінний блок». Як тут не думати про Воздвиженку на київському Подолі, симулякр, що нагадує квартал-привид? «Бо з будинками, як з іконостасом: або навколо витає чародійна аура, або ж усе це підробка made in China».
І це протистояння перетворюється на справжню війну за міський простір. За те, щоб правити містом, мати найбільше право голосу. Родовиті жителі столиці повстали «проти диктату багатих дядьків і їхніх громіздких тачок, поставлених на зелених газонах», «і виграє той, хто буде мати більшу силу впливу й подбає за своє». І там, де Варшава може обурено апелювати, що таких руйнувань місто не бачило із часів Другої світової, Україна, на жаль, має свіжий досвід повномасштабної війни, що триває в реальному часі. Адже іноді, проїжджаючи історичну будівлю в центрі міста, що без вікон і даху гниє просто неба, доводиться пояснювати іноземцям: ні, це не російська ракета і не шахед, так було ще до війни.
З великою цікавістю ми із чоловіком об’їхали Мокотув і варшавські вулички та будівлі, які Сильвія Хутнік згадує в романі: були біля вілли Хованчака і палацу Шустра, бачили вулицю Татшанську й площу Люблінської унії. А коли побачилися з нашим другом Анджеєм, варшавським активістом (а хто ж іще може бути нашим другом), я завела розмову про давні розбірки із забудовниками та спитала, чи знає Анджей когось місцевого з Мокотува. Він здивовано звів брови і сказав:
– З Мокотува? Я з Мокотува, це мій рідний район.
З’ясувалося, що коли Анджей був молодшим, навіть застав і брав активну участь у протистоянні із забудовниками. Прізвище Косаковський (Kossakowski) йому ні про що не сказало, однак він розповів про такого персонажа, як Marek Mossakowski. Польські медіа пишуть, що цей Мосаковський захопив чотирнадцять будівель у Варшаві та мав апетити на ще понад п’ятдесят адрес. Девелопер став горезвісним героєм пісень, вистав, журналістських розслідувань. У Варшаві йому навіть присвятили мурал: Мосаковський в одній руці тримає каністру, а в іншій – запалений сірник, і картинку увінчує напис «Варшава легкозаймиста».
Але ще більше творів мистецтва присвячено Іоланті Бжеській, громадській діячці, спалене тіло якої знайшли у варшавському лісі у 2011 році. Її вбивство пов’язують із боротьбою проти Мосаковського, та воно досі не розкрите, а поліціянт, що збирав докази з квартири Іоланти, застрелився через кілька днів після цього.
Але я остання людина, яка заохочуватиме вас шукати паралелі з реальним життям у художньому тексті. Сильвія Хутнік розповідає окрему самодостатню історію з блискучими метафорами, тонкою іронією та хвацькими сюжетними поворотами в доброму перекладі Романа Кабачія. Про дівчат із міста русалок, що танцюють біле танго в сукнях, скроєних у стилі помсти. Що бавляться за своїми правилами та хочуть повернути в місто старі засади справедливості й честі. В умовах краху інституцій повернути виразні правила, завдяки яким людям житиметься краще.
Вам не сподобаються ці пані, але, імовірно, ви закохаєтеся в їхню історію, у цей фрагмент історії Мокотува та Варшави. І врешті відкриєте для себе яскраву співрозмовницю – сучасну польську авторку Сильвію Хутнік.
