Посестри. Часопис №210 / Із роду Словацьких. Частина перша: письменницькі династії
І.
1839 року, у віці 30 літ, майбутній класик польської літератури Юліуш Словацький, перебуваючи на далекій чужині, у Франції, відчув, що сухоти, які допікали йому змалечку, підійшли вже надто близько – і вирішив підвести підсумок своєму життю. Тому сів і написав вірш, який рано чи пізно обов’язково писав кожен порядний класик світової літератури з метою засвідчити свій внесок до читацької свідомості, починаючи з Квінта Горація Флакка, що був, наприклад, свято переконаний: «Я не умру цілком: єства мого частина переживе мене». Правда, Богу дякувати, Юліуш помилився і ходив грішною землею ще десять років, але текст вірша «Мій заповіт» почав жити власним життям.
Вірш звучав цілковито мінорно, адже обставини життя Польщі та особистого життєпису поета були дуже далекі від оптимістичних: Листопадове повстання 1830–31 років, під час якого загинули оспіваний пізніше Словацьким легендарний Вацлав Жевуський та брат матері Ян-Адам Янушевський, зазнало поразки, критики продовжували поглядати на поета скоса, Адам Міцкевич так і не хоче визнавати у Словацькому рівного собі, інтимне життя не складається – все геть погано, і шансів покращитися практично нема. Тож на рівні авторської самосвідомості поет робить такий сумний історико-літературний висновок:
Nie zostawiłem tutaj żadnego dziedzica
Ani dla mojej lutni, ani dla imienia:
Imię moje tak przeszło, jako błyskawica,
I będzie, jak dźwięk pusty, trwać przez pokolenia.
Не може по мені наступника з’явиться
Ані пісням моїм, ні імені, ні мукам.
Майне моє ім’я, неначе блискавиця,
Щоб у потомності тривать порожнім звуком.
(Переклад Григорія Кочура)
Таким чином у 1839 році Юліуш Словацький відчував себе як поет і як людина абсолютним одинаком. У наступні десять років ця позиція залишилася без змін. Та чи було це правдою?
Звичайно, не йдеться про духовних нащадків великого романтика й патріота, на таких польська земля була щедрою. Але Словацький відчував дуже земний і конкретний біль, який на цій планеті відчуває чоловік, коли виникає підозра, що переривається рід, що не буде вже нікого, хто носитиме горде родове ім’я. У нашому випадку – «Словацький гербу Леліва».
Генеалогічне дерево цього роду, за доступними джерелами, почалося з такого собі шляхтича Вацлава 1640 року народження, дійшло у ХVIII столітті до братів Евзебіуша (батька Юліуша) та Еразма, а після Юліуша перестало цікавити широкі читацькі кола. Сам поет своєю родиною вважав, як про це пишуть дослідники його біографії та психології, батька й матір, вітчима Августа Бекю, діда і бабцю Янушевських, та ще кількох Янушевських, про яких практично мало що відомо.
Юліуш Владислав, син Евзебіуша Томаша, справді не мав нащадка, принаймні офіційного. Але Словацькі продовжували жити, у батька були брати Еразм, Антоні Клеменс, Ян Юзеф, Юзеф Франтішек. У них у свою чергу були діти. Рід тривав.
Тепер головне: чи був вогонь, що запалав у душі Юліуша Словацького як представника свого народу, роду і часу, чимось ексклюзивним? Це перше. А друге: а навіщо це було потрібно поетові – бути часткою або ж навіть джерелом родинного кола митців? Може, у цьому є щось магічне, таке, що забезпечує його творчості необорну силу та дає перепустку до Вічності?
Глянемо до історії літератури: чи існували такі родинні творчі спільноти, письменницькі династії – і якщо існували, чи був у цьому якийсь особливий містичний сенс.
Ано справді, такий феномен пронизує історію світової літератури. Французькі белетристи Александри Дюма, батько й син, стали авторами неймовірно популярних романів, що досі приваблюють читачів, попри часову відстань та зміну соціальної історії. Сестри Бронте – Шарлотта, Емілі та Енн – не виїжджаючи з похмурого провінційного селища, створили романи, які змінили вигляд британської літератури в цілому і які досі, мов магнітом, притягують до себе і читачів, і глядачів: «Буремний перевал» від Емілії вже набув сорокової екранізації.
Німецька сім’я Маннів створила родинний кооператив із виробництва літературних творів різноманітних жанрів, фронтмен групи Томас Манн навіть здобув Нобелівську премію, у тіні якої тривалий час плідно працювали і брат Генріх, і діти Еріка та Клаус. Багатоступенева родина англійців італійського походження Россетті, де батько Габрієль був перекладачем, син Данте Габрієль поетом і художником, його сестри Марія Франческа та Крістіна займалися мистецтвознавством і лірикою, брат Вільям Майкл – літературною критикою.
Дещо на узбіччі літературного процесу були німецькі брати Якоб та ВільгельмГрімми, але їхня скромна збірка німецьких казок стала у літературному процесі не менш помітним явищем, аніж якийсь амбітний «Фауст». Брати Едмон та Жульде Гонкури, написавши декілька успішних романів, увійшли, однак, до історії літератури скоріше як засновники літературної премії, яка виплекала плеяду французьких прозаїків. Кінгслі Еміс, знавець та викладач англійської літератури, у певний момент вирішив, що творити літературу є більш прибутковим заняттям, аніж її досліджувати – і став писати романи, його у цьому підтримала його дружина, письменниця Елізабет ДжейнГовард, а дивлячись на них, став романістом і син Кінгслі Мартін Еміс.
Плодовитий прозаїк Джон Чівер став візитівкою британської поп-літератури, його дочка Сьюзен – автоматично набула статусу його біографа, натомість син Бенджамін Гейл Чівер писав як для дорослих, так і дитячі твори. Родинною командою були й поет Персі Біші Шеллі та його дружина романістка Мері Шеллі, мати якої, Мері Волстонкрафт, була активною соціальною письменницею. На американському континенті король жахів та чемпіон бестселерів Стівен Кінг залучив до своєї команди дружину Табіту, активну літераторку, та двох синів, професійних письменників Оуена та ДжозефаГілстремаКінгів. Брат і сестра Девід та Емі Седаріс – популярні американські гумористичні автори. Педагог і поет Еймос Бронсон Олкотт спромігся виховати у своїй сім'ї письменницю Луїзу Мей Олкотт, яка, продовжуючи гендерні змагання своєї матері, написала гучний феміністичний роман «Маленькі жінки».
Провідною тенденцію нашої гуманітарної освіти є, безумовно, європоцентричний вектор, який включає у себе й північноамериканський сектор. Натомість традиції, про які йдеться, виявляються характерними й на інших континентах. Зокрема, всесвітньо відомий бенгальський поет, лауреат Нобелівської премії Рабіндранат Тагор, який виріс у родині відомого релігійного філософа, невипадково привів за собою до літератури братів: поета Діджедраната Тагора та драматурга Джйотіріндраната Тагора, що оцією спільнотою започаткували потужний громадянський просвітницький рух «Бенгальське Відродження», який, у свою чергу, сприяв національному звільненню країни.
Сім’я індійців Найполів, яких доля занесла до англійської колонії Тринідад, природнім шляхом англізувалася, й тому глава роду СиперсадНайпол, журналіст та прозаїк, виховав лауреата Нобелівської премії Відьядхара Сураджпрасада Найпола та його брата, теж англомовного прозаїка Шиву Найпола. Відома письменниця арабського світу ліванського походження Ханан аль Шейх, набувши популярності у англійському середовищі, стала членом Королівського літературного товариства, а її дочка, талановита сценаристка Джуман Малуф, знайшла себе у американській кінематографії. Засновник сучасної китайської літератури Лу Сінь знайшов продовжувача своїх творчих устремлінь в особі молодшого брата, амбітного літератора Чжоу Цзоженя.
ІІ.
А як виглядає ситуація з письменницькими кооперативами у слов’янському світі? У своєму огляді вийду за хронологічні межі життя Юліуша Словацького, щоби структурувати загальні тенденції.
Михайло Петрович Старицький, корифей українського театру, гідно продовжив свій рід у дочках Людмилі Старицькій-Черняхівській, універсальній літераторці, Оксані Старицькій-Стешенко, дитячій письменниці, онуці Вероніці Черняхівській, відомій поетці Усі жінки цього роду потрапили під молот сталінських репресій.
У цьому ж колі починалося творче життя й Михайла Петровича Драгоманова, публіциста й культурного діяча, брата Олени Драгоманової-Косач (що увійшла до літератури як Олена Пчілка, письменниця та перекладачка), а також дядька:
Лесі Українки, яку не треба представляти,
її брата Михайла Косача, письменника та перекладача,
її сестри Ольги Косач-Кривинюк (псевдонім – Олеся Зірка), літераторки та перекладачки,
її сестри Оксани Косач-Шимановської, музикантки та перекладачки,
її сестри Ізидори Косач-Борисової, перекладачки,
до цієї родини також належав племінник Лесі Українки – Юрій Миколайович Косач, прозаїк і поет.
Об’єм написаного Іваном Франком часто перекриває доступ до інформації про те, що його син Тарас Франко був не тільки одним із перших франкознавців, але й оригінальним поетом, а другий син Петро Франко, проживши карколомне життя, залишив по собі цікаві історичні оповідання, не була чужа літературна творчість і дочці Анні Франко-Ключко, авторці оповідань, казок, нарисів.
Автор історичного роману «Чорна рада» Пантелеймон Куліш ще й одружився досить вдало, його дружина, відома в українській літературі за іменем Ганна Барвінок, зробила чималий внесок до тодішньої прози. Проникливий поет Олександр Олесь більшість творчого життя провів на чужині, трагічною була доля і його сина, поета Олега Ольжича. Непростою була біографія братів Тютюнників, Григорія та Григора, які своєю прозою зробили неабиякий внесок до української літератури ХХ століття. Володимир Володимирович Сосюра, син поета Володимира Сосюри, був продуктивним кіносценаристом.
Гуморист Остап Вишня мав старшого брата, якому пощастило менше, хоча він теж був тільки гумористом, Василя Чечвянського розстріляли 1937-го. Поетка Оксана Пахльовська, дочка класикині української літератури Ліни Костенко та відомого польського прозаїка Єжи Яна Пахльовського просто силою обставин мусила піти шляхом літературної творчості.
Юрій Андрухович – не тільки один із засновників літературної групи «БуБаБу», але й засновник літдинастії, його дочка Софія Андрухович є авторкою гучних романів. Брати-близнюки Дмитро та ВіталійКапранови, почавши з видавничої діяльності, потихеньку скотилися до написання романів, чим продовжили просвітницьку роботу в Україні.
Переможець та лауреат багатьох літературних премій Артем Чех заробив їх ретельною працею, а його дружина Ірина Цілик є не менш активною у галузі кіно та поезії. Дитячий письменник і драматург ЯрославСтельмах виріс у сім’ї лауреата всіх можливих радянських премій МихайлаСтельмаха. Соломія Павличко – виняткова дослідниця та талановита перекладачка, дочка Дмитра Павличка, трагічно рано пішла з життя. Письменник-фантаст Тимур Литовченко вдало конкурував у своєму жанрі з визнаними провідними авторами, а його дружина Олена Литовченко з певного моменту стала його співавторкою.
<...>
ІІІ.
І перейдемо до літератури польської.
Син Адама МіцкевичаВладислав Міцкевич народився у Парижі, там і помер, займаючись виданням та написанням книг, вершин літератури не досягнув, але своє слово сказати встиг. Поетка тадраматургиня Марія Павліковська-Ясножевська, дочка знаного художника Войцеха Коссака, належала до кола, де оберталися найвідоміші митці своєї доби, тому не дивно, що й сестра її, відома як Магдалена Самозванець, теж стала авторкою, першою дамою польської сатири, а їхня кузина Зофія Коссак-Щуцька, яка за свою діяльність у роки Другої світової війни здобула звання Праведниці народів світу, стала відомою авторкою повістей та романів.
Династія Жулавських почалася з основоположника польської фантастики Єжи Жулавського, його син ЮліушЖулавський, прозаїк та перекладач, став президентом польського ПЕН-клубу, його племінник Мирослав Жулавський, дипломат і сценарист, очолював один із провідних польських журналів, і у його сім’ї виріс один із метрів світової кінематографії та водночас відомий публіцист Анджей Жулавський.
Відомий як у офіційних, так і у неофіційних колах польської культури ХХ століття Антоній Слонімський підтримував традиції польського єврейства, цитуючи у своїх творах культові афоризми свого батька лікаря Станіслава Слонімського, підтримуючи репутацію свого діда, винахідника та письменника ХаїмаСлонімського, та прадіда, математика й літератора Абрама Якуба Штерна. А у Хаїма Слонімського, у свою чергу, був син Леонід Людвік Слонімський, відомий публіцист, від якого пішла лінія вже до російської літератури: син Михайло Слонімський, прозаїк, член легендарної групи «Серапіонови брати», другий син Олександр Слонімський, дитячий та історичний письменник, дочка Юлія Слонімська-Сазонова, поетка, а там далі пішли розгалуження літераторів Венгерових і Вількіних, які потребують окремої розмови.
У нобелівського лауреата Чеслава Мілоша був молодший брат Анджей Мілош, публіцист і перекладач, а його далекий родич Оскар Мілош, поет і литовський краєзнавець, обрав собі Литву за батьківщину. Чемпіон польської літератури з кількості написаного Юзеф Ігнацій Крашевський мав здібного молодшого брата КаєтанаКрашевського, астронома і прозаїка. Видатний польський комедіограф, а водночас – дідусь Андрея Шептицького, Александер Фредро відзначився й по чоловічій лінії, його син Ян Александер Фредро продовжив його як у роді діяльності, так і в жанрі.
Далеко не усі зі славетного роду Потоцьких були прямими родичами, але завжди можна знайти гілки спорідненості між Вацлавом Потоцьким, який у 17 столітті написав величезну поему «Хотинська війна», Павлом Потоцьким, дипломатом та воєначальником, автором історико-публіцистичних книг, у тому числі – про Московію часів царя Олексія, де він 12 років провів у в’язниці, та Яном Потоцьким, автором усесвітньо відомого химерного роману «Рукопис, знайдений в Сарагосі».
Брат одного з провідних польських поетів Леопольда Стаффа – ЛюдвікМаріяСтафф прожив надто коротке життя, щоби реалізуватися повністю, але встиг показати себе і прозаїком, і поетом. Сестра іншого класика польської поезії ХХ століття Юліана Тувіма – Ірена Тувім – спробувала у міжвоєнному двадцятиріччі себе як поетка, не витримала у тій напруженій атмосфері конкуренції і після війни перейшла на дитячу літературу. Родина Івашкевичів, Ярослав та Анна, відомі не тільки як літератори, але ще й своїми дивними сексуальними звичками, вони мали дочок, одна з них, Марія-Анна Івашкевич-Войдовська, була авторкою численних мемуарних книжок.
Польська земля породжувала таланти не тільки польськомовні, але й тих народів, що тут жили віддавна. Зокрема, родина Зінгерів: Іцхак Башевіс Зінгер, лауреат Нобелівської премії, його старший брат Ісроел-Єшуа Зінгер, майстер сімейних епопей у прозі, його старша сестра Хінде Естер Зінгер-Крайтман, авторка романів та оповідань, її син, відомий як журналіст Моріс Карр та як прозаїк Мартін Леа. Активна політична діячка та плодовита авторка Зоф’я Налковська такою стала не випадково, бо її батько, Вацлав Налковський, географ-новатор, автор нетривіальної теорії невизначеності території Польщі, у своїй темпераментній публіцистиці дозволяв собі публічно вступати у полеміку з самим Генріком Сенкевичем, заперечуючи його естетичні та етичні погляди.
Видатний художник, теоретик стилю та автор художньо-документальних книг Станіслав Віткевич і власним життям, і творчим досвідом дав поштовх для розвитку сина, видатного митця свого часу Станіслава Ігнація Віткевича (Віткацій). Адольф Марія Бохенський був одним із провідних політичних письменників міжвоєнного часу, його брат Александер Адольф Бохенський – автором скандально відомої книги «Історія дурості в Польщі. Історичні памфлети». Паралельно з тим родом є інші Бохенські, далекі родичі, але теж літератори: батько Тадеуш Бохенський, поет та музичний критик, та син Яцек Бохенський, автор історичної прози, зокрема знаної «Римської трилогії». Авторитетний у післявоєнній Польщі прозаїк Казимеж Брандис мав також старшого брата, Мар’яна Брандиса, автора історичних книг.
Підсумовуючи, можемо дійти висновку, що у такого роду спільнотах діють певні сили, які й створюють їх, і ці сили – не випадкові.
У концепції П’єра Бурдьє, відомого французького постструктураліста, університетського товариша Жака Дерріди, існує поняття «габітусу», тобто цілісної системи диспозицій сприйняття, оцінювання, класифікації та дій, результату досвіду та інтеріоризації індивідом соціальних структур, що має несвідомий характер. Габітус є результатом індивідуальної історії та соціального досвіду індивіда. Це означає, що у випадку людей, які практикують творчі пошуки, варто лише комусь почати займатися літературною творчістю, як комплекс навичок (спостерігання, накопичення емоцій та подій, тощо) стає способом життя, габітусом письменника – і починає розповсюджувати свою ауру на близьких людей. І якщо ці люди, наприклад, родичі, володіють потенційною творчою силою, то вони теж включаються до такого способу життя. А у випадку творчих подружніх пар, очевидно, спрацьовує сила взаємного збагачення, вони не випадково зустрілися. І таким чином виникають як вертикальні (батьки-діти-онуки-племінники тощо), так і горизонтальні (подружжя, брати, сестри) творчі конгломерати. Можна припустити, що письменницькі династії справляють на читача більший вплив, оскільки тут починає діяти певний горизонт очікування, читач, знаючи одного авторитетного автора, зустрічає літератора з таким же прізвищем або дізнається про їхні родинні зв’язки – і рецепція діє з подвійною силою. Звісно ж, є ризик невиправданих очікувань, другий автор не дотягує до планки першого. Але цей ризик виправданий.
Про нього пише інший дослідник – американський культуролог Гарольд Блум, який говорить про такий потужний фактор, як «страх впливу». Письменник у пошуках творчої оригінальності намагається за всяку ціну позбутися впливу своїх попередників, а перш за все, якщо такі є, попередників зі свого роду. І тому читач часто-густо опиняється перед несподіванкою: чекаючи від автора одного, вже знайомого йому контенту, бачить цілком інший.
У такій діалектичній боротьбі протилежностей і існує в історії літератури цей феномен – письменницькі династії.
