Посестри. Часопис №191 / Тамара Горіха Зерня: Ми в жодному разі не повинні вихолощувати нашу літературу. Одна й та сама людина може читати і класику, і тривіальні любовні романи. Таким чином виховується розмаїття

Уже з першого свого роману Тамара Горіха Зерня стала улюбленою письменницею не лише українських, а й закордонних читачів. Її книжка «Доця» у 2022 році була удостоєна найвищої національної літературної нагороди – премії імені Тараса Шевченка 2022 року, а у 2019-му отримала відзнаку «Книга року ВВС». Затим вийшов її роман «Принцип втручання», і вже у 2025 році – «Шептуха», наклад якої розкупили за передзамовленням.

Олена Олійник: Пані Тамаро, ваш роман «Шептуха» – новинка 2025 року. Коли ви його почали писати?

Тамара Горіха Зерня: Після повномасштабного вторгнення, у 2023 році.

До речі, частину розділів цієї книги я писала у Кракові, коли була на літературній резиденції.

Ол. Ол.: У польському Кракові писали про українське село?

Тамара ГЗ: Так, події «Шептухи» відбуваються у селі на прикордонні Сумщини. Це – моя мала батьківщина.

Ол. Ол.: І як вам у Кракові писалося?

Тамара ГЗ: Я жила у двох визначних локаціях цього прекрасного міста. Передбачалося, що це має бути така собі тиха письменницька гавань. Перша локація містилася у Палаці Потоцьких, на Площі Ринок. Але всередині цієї «гавані» щодня репетирували хор та оркестр, відчиняючи двері зали для кращої акустики, тож у моїй кімнаті все аж бриніло. А на Площі Ринок паради змінювали демонстрації, ярмарки чергувалися з концертами. Отже, тиші не було. Але насправді мене все влаштовувало, я навіть із голубами, яких на Площі цілі хмари, почала розмовляти. Потім ми переїхали під стіни Вавельського замку. Там було тихіше й спокійніше, та я примудрилася захворіти і тривалий час виборсувалася з хвороби. Добре, тут були мої друзі, які допомогли одужати.

Ол. Ол.: Ця книга автобіографічна?

Тамара ГЗ: Вона автобіографічна настільки, наскільки може бути автобіографічною книга, де фігурують сільські відьми, чаклунські ритуали…

Ол. Ол. Що сказати, пані Тамаро… Я вже відчула на собі чари Шептушечки. Взяла почитати книгу, думала, розтягну читання на кілька вечорів, а оговталася близько шостої ранку, коли перегорнула останню сторінку…

Тамара ГЗ: Знаєте, чути такий відгук про свою книгу – це найкраще, що може бути в житті автора. Але й у житті читача також. Бо коли трапляється книжка, від якої не можеш відірватися, то думаєш: «Слава Богу, недаремно за неї гроші заплатила». До речі, книга  для мене – завжди співавторство: письменник вигадує персонажів, сюжетну лінію, а читач в уяві додумує щось своє…

Ол. Ол.: А чи пригадуєте книжки, від яких ви також не могли відірватися?

Тамара ГЗ: Я з дитинства полюбила книги – і все життя багато читаю. Тому виокремитися якусь одну-дві важко. По-друге, не беруся рекомендувати книги. Поясню. Маю понад п’ятдесят п’ять тисяч підписників на фейсбуці, які мене читають, серед них і автори. Якщо когось згадаю, а когось ні, то нерідко через треті руки до мене доходить певне невдоволення тих, про кого не написала. До того ж у мене часто міняються смаки: то я захоплююся детективами, то фантастикою, то історичними романами… Кажуть, у літературі існують так звані полиці: високі – для читачів-інтелектуалів, нижчі – для менш вибагливих. А я у своїх уподобаннях ніби зависла між полицями, читаю все підряд… Враховуючи, що наразі здобуваю третю вищу освіту, то мої домашні полиці заставлені підручниками та літературою з психології.

Ол.Ол.: Це дуже цінно для письменника – бути ще й професійним психологом, щоб яскравіше змалювати характери персонажів. Але хочу сказати, пані Тамаро, що для мене ваші книги «Доця» і «Шептуха» уже стали терапевтичними. Я знайшла там чимало важливих відповідей для себе. І ще звернула увагу, з якою майстерністю ви описали професії своїх героїнь. Ольга із «Шептухи», як і ви, перекладачка, тож, думаю, описати її роботу було неважко. А ось у «Доці» ви досконало змалювали виробництво скляних виробів, вітражів. Звідки така обізнаність? Ви консультувалися з фахівцями?

Тамара ГЗ: Зауважте, «Доцю» я писала, коли ще не існувало чату GPT, тож запитати в нього про технологію скловиробництва не було можливості. Я обожнюю скло, фанатка вітражів як виду мистецтва, вони мене заворожують. Вважаю, це найрозкішніше, що може виготовити митець (окрім мармурових статуй), тому цікавилася, заглиблювалася, консультувалася з майстрами, дивилася навчальні фільми з виробництва різних скляних конструкцій. І взагалі, якщо мої герої у книгах виготовляють щось прикладне, то намагаюся вивчити, як воно робиться, щоб переконливо описати. Такий підхід використовую і з поваги до себе, і з поваги до читача.

Ол. Ол.: А чи головну героїню «Шептухи» – Ольгу Петрівну – часом не з себе «списали»?

Тамара ГЗ: Ця героїня схожа на мене. Вона, перекладачка, пережила розлучення та кризу середнього віку, як і я. Їй п’ятдесят років, а мені теж скоро виповниться стільки ж. І знаєте, що дивно? Раніше мені бажали дожити до ста років, а тепер – до ста двадцяти. Можливо, людям здається, що мої сто вже скоро настануть. Я насправді відчуваю своє наближення до цікавого віку. У романі дуже багато міркувань героїні, які мені самій не давали спокою та які, упевнена, хвилюють багатьох жінок. Чому? Бо ми так чи інакше зіштовхуємося з тиском суспільства: усім до нас є діло, всі хочуть втрутитися, зробити зауваження, напоумити, якимось чином вплинути не лише на наше суспільне, а й на особисте життя: на те, як відпочиваємо, як одягаємося, доглядаємо за своїм тілом, спілкуємося з чоловіками, що робимо в ліжку… Словом, безліч глибоко інтимних питань у нас досі вважають публічними. Найбільшого тиску зазнають жінки саме мого покоління, близькі мені за віком, ті, які ходили до школи за радянського союзу.

Ол. Ол.: Ви пам’ятаєте «совок»?

Тамара ГЗ: Так, я його пам’ятаю, бо він був усепроникним. Система впливала не лише на політику, а й на приватне життя людей, тому сильно викривила їхню психіку. Наприклад, ми – дівчата того часу, були впевнені, що після школи найперше маємо вийти заміж. Вступити чи не вступити в університет – то вже інше питання, а ось якнайскоріше вийти заміж – неодмінно. Причому, пригадую, про заміжжя запитували всі: бабусі на лавці біля двору, продавчиня в магазині, водій у маршрутці, колишня вчителька…Отакий діалог був звичним: «Ти школу вже закінчила?» – «Закінчила» – «Ну що, коли заміж?» І цьому тиску не можна було опиратися. Тому багато хто з дівчат тоді повискакували заміж дуже рано.

Ол. Ол.: І ви теж?

Тамара ГЗ: Я не стала винятком: вийшла заміж у вісімнадцять. Здається, зараз у такому віці ніхто заміж і не збирається. А тоді це вважалося цілком нормально.

Ол. Ол.:  Я теж пригадую поширену в часи радянщини думку, що коли дівчина у двадцять ще не заміжня, то з нею щось не так, вона вже майже стара діва.

Тамара ГЗ: Отож. А я на своєму весіллі стояла і думала, дивлячись на хлопця, який випадково став моїм чоловіком (випадково, тому що на нього теж усі тиснули, щоб женився, бо йому вже – ого-го! – двадцять два): «Невже із цією людиною я маю прожити все життя і померти в один день?! Невже у моєму житті більше нічого не станеться? Який жах!» Зараз я розумію, що з мого боку це був своєрідний протест. І небезпідставний, адже ми – майже діти, не були готові до шлюбу, більшість таких юних пар розпалися-розбіглися. А тоді я усвідомила, що все, чого мені хочеться у житті, але що не схвалено системою, повинна мати мужність виривати зубами. Скажімо, будучи жінкою, – піти й здати на водійські права, поїхати на відпочинок без чоловіка або змінити роботу... Пригадуєте, наші батьки десятиліттями працювали на одному місці, бо шукати кращої, легшої роботи, з більшою зарплатою – вважалося неприйнятним. А я шукала – і знаходила. Мама мені говорила: «Тамаро, в тебе у трудовій скільки записів, що її буде соромно людям показати!» Але тоді вже «совок» розпався, менталітет людей змінювався.

Ол. Ол.: А як ви поставилися до тогочасних суспільних змін: лихі дев’яності, проголошення Незалежності…

Тамара ГЗ: Вони зачепили всіх: деколи свідомо, а деколи й ні, але ми були залучені в ці зміни. Країна швидкими темпами виривалася із радянського дикунства і за п’ять років пройшла певні етапи становлення, які європейські країни проходили за п’ятдесят. Це теж випало на долю нашого покоління. Тобто, раннє заміжжя, робота, перебудова країни та себе… Буквально не вистачало часу, аби сісти й ретельно подумати, хто ми такі й куди ми рухаємося. Лише зараз починаємо усвідомлювати, що життя не одноманітне і нам самим, а не системі, до снаги ним керувати. Тому багато хто вважає, що жінки мого покоління вредні, скандальні та з ними дуже складно.

Ол. Ол.: Це насправді так?

Тамара ГЗ: Звісно! Нам навіть самим із собою дуже складно. Нас по-іншому виховували, ми досі намагаємося звільнитися від нав’язаної нам колись поведінки. У часи моєї юності була така установка: не привертати уваги, нікого не турбувати, бути скромною. Недавно піймала себе на думці, що раніше, коли десь в установі мені пропонували каву або чай, я відповідала, що нічого не треба, або просила чай, який, на мою думку, легше приготувати, – щоб не завдавати зайвого клопоту. Хоча насправді мені хотілося кави…

Ол. Ол.: У «Шептусі» ви порушуєте тему домашнього насильства – над дружинами, над дітьми і навіть онуками… Вона проходить червоною ниткою крізь увесь роман. Чому ця тема важлива для вас?

Тамара ГЗ: Особисто я не стикалася з домашнім насильством, бо поруч завжди були люди, які могли за мене заступитися – мої батьки, був батьківський дім, куди в разі чого я могла переїхати і мати дах над головою. Втім, багато моїх подруг чи жінок, яких я знала, такого захисту не мали. Мені змолоду відомі випадки домашнього насильства. Я бачила, як моя колега – юна дівчина, приходила на роботу із синцями, як вона упродовж місяця потайки виносила з дому важливі для неї речі на орендовану квартиру, щоб потихеньку втекти від чоловіка-тирана, як планувала свою втечу. А за кілька років я її зустріла і з’ясувалося, що вона все ще живе з тим чоловіком. Дослідження показують: перш ніж остаточно піти від домашнього насильника, жінка робить сім спроб. А скільки їх гине від рук чоловіків-садистів!.. Знаю також літніх жінок, котрих б’ють сини або зяті, дітей, яких лупцюють батьки… Тому я говорю і пишу про це.

Ол. Ол.: Як вважаєте, домашнє насильство найчастіше проявляється в селі?

Тамара ГЗ: Ні, жодним чином. Це міф, що життя у селі більш жорстоке чи дике, ніж у місті. Просто у селі всі на виду. До того ж у селі (принаймні у нас на Сумщині) збереглася традиція – слідкувати за сусідами. Розумієте, коли приїжджаєш у село, то твоя самооцінка одразу злітає до неба. Бо якщо у Києві, де живуть мільйони, на тебе ніхто уваги не звертає і ти можеш ходити у чому завгодно – наприклад, виносити сміття хоч у трусах на голові, – то у селі всім цікаво, яка білизна сушиться на мотузці в сусідки, як вона випрана, що ти в магазині купуєш, куди ти пішла й коли повернулася… І це, з одного боку, кумедно. А з іншого, може розгорітися справжня сімейна драма. Пригадую, у нашому селі молоду жінку, котра зайнялася бігом, звинуватили у перелюбі. Вона бігала за село – до лісочка й назад. Через два чи три дні таких пробіжок село винесло вирок: зраджує чоловікові. Бо навіщо ото їй туди бігати? Нормальна жінка просто так по селу та по лісу в трико не бігатиме!

Утім, є іще одна сільська особливість: у селі все бачать або здогадуються, проте рідко втручаються. Вважається, те, що відбувається за парканом, у межах двору, то справа тих, хто там живе. Тобто якщо жінка у своєму дворі кричатиме, що її б’ють, то навряд чи хто поспішить на допомогу, але коли вона вибіжить за ворота садиби і попросить сусідів прихистити – вони відкриють їй свої двері. Я хочу сказати, що в селі є межа між публічністю та приватністю.

Ол. Ол.: Пані Тамаро, перший ваш роман «Доця», а разом з ним і ви, набули неабиякої популярності. Чи відтоді ваше життя розділилося на «до» і «після»?

Тамара ГЗ: Звісно. Я сиділа собі тихенько у своєму домашньому кабінеті і займалася перекладами. Тим паче, що я не велика любителька подорожей та публічності. Навіть уявити не могла, що матиму іншу роботу та багато часу приділятиму просуванню своїх книг, проводитиму зустрічі, даватиму інтерв’ю… Звичайно, я відчуваю посилену увагу до себе, до всього, що пишу, тому значно акуратніша й обережніша в дописах на фейсбуці. Хоча іноді не стримуюся, критикую владу, що недалекоглядно з точки зору налагодження стосунків із державними органами. Але як би там не було, мені приємне це визнання, приємно, що мій голос набув важливої ваги, тож намагаюся його ефективніше використовувати.

Ол. Ол.: Свою першу книжку ви написали, образно кажучи, навмання, бо не знали її майбутнього. А «Шептуху» вже писали під певною вагою читацьких очікувань. Як обирали сюжет, як працювали над книгою?

Тамара ГЗ: Власне, між «Доцею» та «Шептухою» є ще одна книга – детектив «Принцип втручання» – після якого я зрозуміла, що можу писати що завгодно. Видавчиня «Білки» Ірина Білоцерковська, де вийшли всі мої книги, сказала мені: «Розважайся, Тамаро, пиши, що хочеш, ми все надрукуємо і будемо читати з великим інтересом». Крім того, я для себе з’ясувала, що мені подобається сам процес написання творів, бо все життя люблю вигадувати історії, а тепер ще й викладаю їх на папір. Мені подобається спостерігати за людьми та наділяти їхніми характерами своїх героїв. Тому люди коло мене також стали обережнішими, бо не всі хочуть «потрапити у книжку». Але я не можу вимкнути цей «радар», він у мені вмикається автоматично. Також зрозуміла, що найцікавіше писати про сьогодення, про події, які відбуваються тут і зараз. «Доця» була про події 2014 року, «Принцип втручання» – 2019–2020 років (про тогочасну атмосферу, настрої), а «Шептуха» – про осінь 2021 року та зиму 2022-го. На мою думку, це один із найдраматичніших та найважливіших періодів у історії України, який розвернув нашу країну на інші рейки. І я думаю, якби тоді на рівні керівництва країни були б ухвалені інші рішення та здійснені інші заходи, цілком можливо, що наша історія рухалася б у протилежному напрямку. Не скажу, що вона була би безхмарною, просто іншою. Мені було важливо зафіксувати саме цю розвилку.

Ол. Ол.: Колись Юрій Винничук сказав, що заміжня жінка не може написати видатної книжки, бо між борщем і пелюшками не має на це часу. Чи згодні ви з цим твердженням?

Тамра ГЗ: Згодна з паном Юрієм у тому, що наші жінки наскільки «запряжені» в побут, що просто не мають можливості кинути всі домашні справи і писати. Більше того, в нашому суспільстві досі вважається, що жіноча творчість – це «баловство» і сім’я від цього страждає. Чоловікове рибальство – то святе, а творчим жінкам дорікають, буцімто заради письменництва вони жертвують своїми обов’язками – вихованням дітей, доглядом за старенькими батьками чи родичами, додатковою роботою…

Але з особистого досвіду можу стверджувати, що жінка здатна написати роман у будь-якому статусі. Бо дві перші книжки я написала, будучи заміжньою, а «Шептуху», коли вже розлучилася. Крім того, маю трьох дітей, літніх батьків. І це жодним чином не впливає ні на сюжет, ні на якість книжки. Хоча дослідження із психології творчості доводять: аби людина увійшла у стан натхнення (відключилася від думок про побутові речі), їй потрібен деякий час усамітненого спокійного роздумування без відволікань та перерв. Цей час становить півтори і більше години. Тобто, людина споглядає природу або занурюється у власний внутрішній світ – налаштовується на потрібну хвилю творчості. А потім видихає, сідає і – хтось швидше, хтось повільніше – починає писати. А тепер пригадаймо, як часто у нас, жінок, є така можливість – посидіти годину-дві без діла, не переймаючись численними домашніми справами, і щоб нам ніхто не подзвонив, щось не запитав, не зазирнув у двері: «Мам-мам-мам…»? Я говорю не тільки про жінок, а й про чоловіків-письменників, бо більшість мають якусь основну або додаткову роботу, і лише одиниці авторів у нас в Україні можуть жити винятково з продажу своїх книжок. Не буду їх називати, наведу лише приклад Стівена Кінга. Уранці він прокидається, снідає, спускається у власний письменницький кабінет, що міститься в цоколі маєтку, і пише десять тисяч знаків своєї денної авторської норми. У цей час ніхто не має права до нього навіть зазирнути, аби не порушити натхнення. Тільки опісля він береться за якісь інші справи.

Ол. Ол.: Пані Тамаро, а як ви налаштовувалися і писали свій перший роман «Доця»?

Тамара ГЗ: Я його писала ночами, коли всі мої лягали спати і не відволікали мене. Але для здоров’я це дуже погано. Порушується цикл сну, нервова система на межі, тож потім «вигрібаєш» кілька років поспіль, щоб повернути свій організм у норму. Тому наступні книги я вже писала вдень, утікаючи з дому на письменницькі резиденції.

В Україні мені дуже допомагають батьки, та й діти вже повиростали – дівчата дорослі, а сину дев’ять років.

Ол.Ол.: І на написання «Шептухи» вам знадобилося…

Тамара ГЗ: Півтора року. Як і на написання двох попередніх романів. Іще пів року тривають редагування та видання книжки. Тож у найоптимістичнішому варіанті народження книги займає два роки.

Ол. Ол.: До речі, про редагування. Наскільки ви дозволяєте редакторам втручатися у свій текст?

Тамара ГЗ: По-різному. Під час редагування «Шептухи» я посварилася з першою редакторкою, скасувала її правки. Чому? Бо вона мені виправила увесь суржик, говірку, якою розмовляють люди в моєму селі. Скажімо, слово «чашка» замінила на «філіжанка». Та бабці у селі на Сумщині, певно, і не знають такого слова! Це ж не Львівщина! Тому почала шукати іншого редактора. Подзвонила своїй видавчині Ірині Білоцерковській: «Іро, знайди мені редактора, який широко володіє стилями, розумітиме мене та буде зі мною на одній хвилі, грамотно і з розумінням вичитуватиме діалоги, щоб вони переконливо виглядали й легко читалися, вкаже на логічні помилки, при цьому не нав’язуючи своє бачення». Вона вислухала і запропонувала: «Томо, давай краще тобі чоловіка знайдемо, це легше». Та зрештою ми знайшла кількох редакторок. Серед них була одна дуже фахова людина, яка помітила деякі неточності, хоча до неї текст читали аж троє! Так що «Шептуху» редагував цілий колектив. 

Ол. Ол.: У ваших книжках, і в «Шептусі» зокрема, дуже яскраві герої, майстерно описана сільська хата. Коли я читала роман, виникало враження, ніби перебуваю всередині цієї затишною хати та огорнута її теплом…

Тамара ГЗ: Трохи привідкрию сюжет для тих, хто ще не читав «Шептухи». Головна героїня – перекладачка, психанула на своє життя і вирішила переїхати зі столиці у сільську хату, яку їй у спадок залишила бабуся і де вона бувала ще в дитинстві. Жінка думала, що там віднайде тиху гавань, заспокоїться, подумає над власним життям та безперешкодно займатиметься перекладацькою діяльністю. Але тихої гавані не сталося, так само, як у мене в Кракові. Вона ще тільки ступила на багнисту землю сільського поля, залишаючи позаду борозну від важкої валізи, а село вже склало про неї думку: яку має вдачу, що тут робитиме, яким буде її життя, в кого вона «відбиватиме» чоловіків, адже її бабця була шептухою, тобто зналася на приворотах, ворожінні та чаклунстві. Хтось підбадьорився, бо шептуха в селі – необхідна соціальна одиниця. Це зараз вистачає психотерапевтів, інтернет-консультантів, а раніше в селах більшість зверталися до місцевих шептух, які багато чого знали й вирішували. І коли така бабуся-шептуха йшла у засвіти, неможливо було її замінити голосуванням або за чиїмось бажанням. Навіть нового священника в село можна було прислати, а ворожку – ні, бо це має бути рід, хата, традиція. Тож новоприбулу онуку шептухи охрестили Шептушечкою і, хоч як вона цьому опиралася, до неї з різних наболілих питань почали звертатися люди. А питання найчастіше були такі, що не втрутитися жінка не могла. Виникла й опозиція до Шептушечки – місцева церква московського патріархату, парафіяни якої неодноразово давали зрозуміти, що вона тут небажана жителька.

Так от, ту хату я писала з бабиної хати. Село писала з нашого села, яке знаю достатньо добре, де провела не один рік. Знаю тамтешніх людей, що так чи інакше фігурують у романі та впізнають себе.

Ол. Ол.: Тобто кожен герой у «Шептусі» має свого прототипа?

Тамара ГЗ:  Жіночі образи, скоріше, архетипні, принаймні я старалася їх так описати, щоб читачі бачили перед собою наших українських жінок, притаманні їм поведінку, звички, вчинки.

Ол. Ол.: Процес написання книги, як ми вже з’ясували, складний і тривалий. Який його етап для вас найскладніший?

Тамара ГЗ: Коли я працюю над книгою, то постійно над нею думаю, вона не виходить із моєї голови ні на секунду, ні вночі, ні вдень. Повторюся: кожну книгу я пишу півтора року. Це означає, що півтора року ходжу й не помічаю калюж під ногами, зосереджена на тексті, героях. Це, певно, найскладніше. Для мене сюжет прописувати неважко, бо від задуму роману я уявляю його три основні розділи, розвиток, плато подій, кульмінацію… Але від початку мої герої весь час зі мною. І життя постійно дає якісь підказки для написання книжки: чую цікаві слова, приказки, діалоги, знаходжу тексти у фейсбуці, що лягають у канву сюжету… За великим рахунком, цей процес і має бути неперервним. Тобто якщо вже почала писати, то бажано займатися лише книгою.

Ол.Ол.: Пані Тамаро, на початку нашої розмови ви згадували своєрідну градацію літературних полиць: висока, середня, нижча…

Тамара ГЗ: Думаю, таке розмежування вже не актуальне. Скажімо, наш письменник Андрій Кокотюха давно не зважає, для якої полички призначені його книги – високої чи низької. Насправді у нього важлива полиця – популярна література – книжки на вечір або на день, і головне – українською, бо раніше цю нішу заповнювали російські видавництва. Крім того, дружина Кокотюхи займається абсолютно всіма супутними питаннями: видавничими, фінансовими, звітними, організовує робоче місце для свого чоловіка-письменника, виставки та події, пов’язані з його творчістю. Що тут сказати? Нам усім потрібна така дружина.

А щодо низької полиці, то видавництво «Білка», яке спеціалізується на військовій літературі і де видавалися мої книжки, наприкінці 2024-го створило такий собі «відросточок» – видавництво «Капібара»: там уже друкується легка, смішна, детективна література, яка розслаблює, розважає, відволікає. Якщо ми будемо снобами й говоритимемо, що українська література має створюватися лише для високих полиць, або повинна друкуватися лише класика чи мімікруючі під них твори, а книги «на один день» слід ігнорувати, то це неправильно апріорі. Власне, питання до тих, хто назвав такі книги одноразовими: скажіть, будь ласка, а скількиразовими мають бути книги? Більшість творів людина читає один раз, і дуже рідко – двічі чи більше. Тому у автора єдиний шанс захопити читача. Перші сім сторінок покажуть, чи зацікавила книжка людину, чи варта вона її уваги та грошей. Для письменника честь і щастя, коли його книжку дочитають до кінця. Потім прочитані книги дарують, віддають до бібліотеки. І це нормальний процес. Тому, думаю, не варто зважати на «полиці».

Ол. Ол.: Тобто ви вважаєте, що література має бути якомога різноманітнішою?

Тамара ГЗ: Безперечно! Щоб сад був гарний, у ньому висаджують різні квіти. Інколи читаю книжку і думаю: як автору таке могло спасти на думку, під впливом яких речовин він її писав? А потім розумію, що комусь потрібна і така література, її теж читатимуть. Таким чином виховується розмаїття. Ми в жодному разі не повинні вихолощувати нашу літературу. Одна й та сама людина може читати і класику, і тривіальні любовні романи.

Ол. Ол.: У вас три повноцінні романи. Якби вам запропонували екранізувати один із них, який би обрали?

Тамара ГЗ: Кожну зі своїх книг я спочатку бачу як фільм – об’ємний, тримірний, живий. І описую те, що бачу. Тому читачі кажуть, що мої книги дуже візуальні – зі смаками, звуками, запахами. Але кінематограф – зовсім інше мистецтво, як і театр. Коли до мене звернулося керівництво Львівського театру імені Заньковецької і запитало згоди на постановку «Доці», я відповіла: «Ставте». Потім театрали поцікавилися, чи писатиму сценарій, чи втручатимусь у підбір акторів. Я запевнила: «У жодному разі!» Я даю свою книгу, а ви можете брати звідти героїв, діалоги, обставини – в довільному порядку Можете навіть дописувати їх на свій розсуд. Тому що на сцені це вже зовсім інший твір, об’єднаний із книжкою темою та персонажами. Точно так і фільм. Втім, екранізація потребує значних коштів, а я вважаю, що зараз увесь державний бюджет, крім критичних витрат, має скеровуватися на зброю для ЗСУ, на оборону, укріплення позицій. Тому про екранізацію наразі не йдеться.

Ол. Ол.: Роман «Доця» перекладений багатьма мовами. А чи вже є переклади «Шептухи»?

Тамара ГЗ: Поки що ні, але ми співпрацюємо з агенцією «Оvо», яка просуває наші книжки за кордоном. Певно, закордонним видавництвам насамперед цікаві ті твори, що мають нагороди. Як відомо, «Доця» відзначена Шевченківською премією. З нею я вже побувала в багатьох країнах і маю можливість не лише презентувати свою книгу: це ще й нагода говорити про нашу країну, про війну в Україні.

Ол. Ол.: Поділіться враженнями від таких презентацій: можливо, десь вас зустрічали особливо тепло чи сталося щось неординарне?

Тамара ГЗ: На щастя, мене скрізь тепло зустрічають. У різних країнах на зустрічі приходять багато наших біженців, яких зараз – по всьому світу, емігрантів, навіть місцевих жителів. Хочу зазначити, що такі поїздки для мене – робота, це жодним чином не туризм і не відпочинок. Робота напружена, бо презентація – то лише верхівка айсберга, опісля відбуваються закулісні зустрічі з різними людьми, в різних колах, тривають обговорення ситуації в Україні.

Ол. Ол.: Тобто ви ще й своєрідна амбасадорка України! Це дуже важлива й почесна місія.

Тамра ГЗ: Інколи я не тільки говорю, а й слухаю, як було нещодавно у Швеції, в Гетеборзі, в дуже атмосферному місці – у колишньому чоловічому клубі – клубі джентльменів, де шкіряні крісла, моделі парусників, старовинні книги, написи латиною на стінах... Там зібралася місцева аристократія, і у форматі вечері ми говорили, чим би ще Швеція могла допомогти Україні. Власник того клубу дуже багато й охоче говорив, а я слухала, інколи вставляючи пару фраз… І наприкінці ми довго дякували одне одному за повне порозуміння.

Ол. Ол.: Пані Тамаро, кому першому даєте читати свої твори?

Тамара ГЗ: Своїй старшій доньці Марії Воротило. Вона – перша читачка всіх моїх книг і дуже цим пишається. Навіть не уявляю, як Марія зреагувала б, коли б дізналася, що хтось інший першим прочитав мій роман. Молодша Оксана заявила, що теж готова перебрати на себе цю місію, тож доньки навіть конкурують між собою у цьому питанні.

Ол. Ол.: Чи є плани на четверту книгу?

Тамара ГЗ: Насправді мені дуже приємно, коли людина сьогодні купила мою книжку, завтра прочитала, а післязавтра запитує: а коли наступна? Можливо, маю перейти на коротку прозу чи вірші? Жартую, звісно. Задум четвертої книги вже є, навіть накидала синопсис, але поки що не маю часу сісти й розпочати писати. Я себе спіймала на тому, що десятиліттями говорю: «Мені не вистачає тижня». Тобто якби між сьогодні і завтра втиснути ще один тиждень, то я б усе встигала. На жаль, це неможливо. Тому постійно в цейтноті, наді мною висять дедлайни, адже я продовжую займатися перекладами, люблю цю роботу і не збираюся її кидати. Можливо, сяду за новий роман узимку.

Ол. Ол.: А мені здається, що у вашій добі точно більше, ніж 24 години! Ви пишете, редагуєте, перекладаєте, їздите по всій Європі, активні у фейсбуці, у вас троє дітей…

Тамара ГЗ: Троє дітей, батьки, двоє котів, третя вища освіта – очне навчання у магістратурі в Могилянці на факультеті психології – з понеділка по четвер до обіду я на лекціях. Так, це нібито забагато. Але за півтора року завершу навчання і отримаю купу вільного часу. Принаймні сподіваюся на це. Крім того, по можливості все планую, працюю щодня. І зрозуміла, що важливо виділяти час на відпочинок, бо тверезо оцінюю свої сили.

Ол. Ол.: Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків. Хто вони за фахом, чи вплинули на вибір вашої професії?

Тамара ГЗ:  Мій тато – член Академії наук, займається квантовою і лазерною фізикою. Це складні лазери, скрупульозні розрахунки, дуже багато застосувань у промисловості, в медицині, у військовій справі базуються на теоретичних напрацюваннях їхнього інституту. Його робота наскільки складна, що не знаю, чи й набереться в Україні десятеро людей, які її розуміють. Але вона дуже важлива для успіху країни, для прогресу. Крім того, він чудовий викладач. Тато навчає молодь, у нього багато аспірантів, його вихованці працюють по всьому світу! Мама свого часу була вчителькою математики, учні її щиро любили. Вона з тих педагогів, які запам’ятовуються дітям на все життя і які визначають їхню долю. Батьки живуть разом уже понад п’ятдесят років. Я їх дуже люблю, і вони мене люблять. А ще мої тато й мама не позбавлені авантюризму. Я їх часто кличу з собою в дорогу. До слова, влітку ми автівкою їздили у Болгарію. Тато у свої сімдесят із гаком був за кермом, бо поїхали його машиною, моя не встигла пройти техогляд. І ось ми їдемо: тато кермує, мама поруч, я з двома дітьми на задньому сидінні, а Марія наздоганяє нас автобусом, бо в нашій легковушці вже нікуди сісти. Ми три дні їдемо в Болгарію, в тому числі – через вузький гірський серпантин у Румунії, де ведмеді ходять трасою і зазирають у вікна автівок! Це була ще та пригода! Отже, мої батьки легкі на підйом, завжди підтримують мене. Коли я сама у поїздках – беруть на себе моїх дітей, своїх онуків. А це дуже важливо, бо я знаю, що мама й тато попіклуються про них, відведуть їх у сховище в разі обстрілів… Без перебільшення: якби у мене не було такої допомоги й підтримки від батьків, я б не могла працювати і писати так, як я пишу.

Ол. Ол.: А як же бабина хата, описана у «Шептусі»?

Тамара ГЗ: Бабина хата на Сумщині, у прикордонні, за шість кілометрів від кордону з росією. Хата під обстрілами, село під обстрілами. Зараз туди неможливо ні зайти, ні заїхати, бо орки полюють навіть на перехожих. Мій прекрасний молодий садок – сто саджанців я висадила перед вторгненням – обплетений оптоволоконною сіткою від дронів, як, власне, усе село. У селі залишилося дуже мало місцевих, там живуть військові.

Ол. Ол.: Ваші книжки зробили вас дуже відомою. Оця популярність більше допомагає чи заважає жити?

Тамара ГЗ: Це моя робота. І саме так я сприймаю свою популярність. Мені дуже подобається, що люди читають та емоційно обговорюють мої книги, ніби герої романів справжні, живі, – сперечаються з ними, переконують їх…Тому в коментарях читачі пишуть щось на кшталт: на місці оцього героя я б зробив (зробила б) геть по-іншому!..

Ол. Ол.: Крім вашої багатогранної письменницької діяльності, ви ще й редагуєте книжки, так?

Тамара ГЗ: Я допомагаю реалізовувати важливі проєкти видавництву «Білка», яке спеціалізується на виданні ветеранської літератури – творів, написаних військовими. Добра половина цієї літератури – дебютна, написана дебютантами, людьми з воєнним досвідом. Я виступаю в ролі не лише редактора, а й критика – коли видавчиня запитує моєї думки. Чимала частина коштів, що надходять від продажу моїх книжок, спрямовується не на друк їхніх додаткових тиражів, хоч попит є, а на видання ось таких дебютних книжок. Тож вважаю це своєю соціальною підтримкою авторів.

Ол. Ол. Знаючи, що ваш авторитет у «Білці» високий, чи часто автори звертаються з проханням переглянути тексти їхніх рукописів, посприяти з виданням?

Тамара ГЗ: Я не лобіюю нічиїх інтересів. Лише один раз до мене звернулися побратими снайперки Іри Бобик, яка пише вірші, і з тими віршами я пішла до Ірини Білоцерковської. Дуже тішуся, що за мого сприяння чудова збірка віршів жінки-військової побачила світ. 

Ол. Ол.: Пані Тамаро, у перекладах книжок вказане ваше справжнє прізвище. Звідки псевдонім Горіха Зерня? Це відсилка до вірша Івана Франка?

Тамара ГЗ:  Так, до його вірша «Ой ти дівчино, з горіха зерня». І до мого волонтерського псевдоніму: Горіх. Чому я взагалі взяла псевдонім? Це смішна історія: я ж не знала, чи сподобається моя перша книжка людям. Думала, якщо провалиться, то я тут ні при чому – її якась Горіха Зерня написала. Але іншими мовами цей псевдонім важко зрозуміти й коректно перекласти. Тому я пишу своє прізвище. Власне, все життя працювала як перекладачка Тамара Дуда, маю велике портфоліо перекладів.

Ол. Ол.: А я хочу завершити нашу розмову словами з уже згаданого вірша: «…чом твої устонька – тиха молитва, а твоє слово остре, як бритва?». Несіть своє слово людям. Воно гостре, влучне, дочасне, а разом з тим – зігріває, дарує впевненість і надію. Дякую вам!