Посестри. Часопис №21 / «Я, здається, впав. За рікою дім...»

Я, здається, впав. За рікою дім,

ми росли там з сестрами. Навесні

прибувало води і губився грім

у заплавах, де скелі й мохи рясні.

А потому жмені дрібних суниць

ми вишукували серед вологих трав,

я лежу в такій траві горілиць,

я ішов, ішов і чомусь упав.

Я обрав для себе з усіх одну,

що мені була як сяйво в імлі.

Ми чекали з нею на цю весну.

Сестри хихотіли, смішні малі.

А хоча, одна з них, я певен, теж

знала це солодке, терпке, нове.

Ні, не розумію, от просто йдеш,

і чомусь упав і усе пливе.

Я казав, що повернуся. Тепер

я кажу це пошепки сам собі.

Я лише упав, але ж не помер,

за рікою дім, на старій вербі

звив собі гніздо невідомий птах,

у саду черешні, в траві вужі,

дуже довгий день, дуже чорний страх,

господи, будь ласка, допоможи.