Посестри. Часопис №21 / «Панна» в еміграції

Діана

Як же це несправедливо! Знову мене ніхто не питає, як би Я хотіла. І так тупо ЗАВЖДИ з мамою. Спершу ти малявка, а тоді — гоп! — і раптом ти ДОРОСЛА. Але «доросла» не значить, що можеш вирішувати, як собі хочеш. Нє, доросла — це значить, що ти МУСИШ глядіти малого. Бо ти — старша, і хто, як не ти?! (Мозок мимоволі продовжує рядок із пісні: «...спалить мости».)

А як же, власне, я? Ну!

Як же МОЇ плани?

Я не збиралася нікуди їхати… Тим паче в ролі няньки для малого! Та я б краще сиділа цілими днями в підвалі, та я б краще бабусю гляділа, а не оце все. Та я б… коротше, будь-який розклад кращий, ніж той, що мені нав’язала мама: поїхати не-знаю-куди з молодшим братом, з чужою тіткою. Окей, не зовсім чужою. З мамою Софії, але це все одно не те саме, що рідна мама.

Невже не можна було найняти для бабусі доглядальницю?

Невже бабуся важливіша за нас із Матвієм?

Я настільки зла, що навіть плакати не можу. Тільки гарчу на Матвія. З мамою я розмовляю максимально сухо, по-діловому. Якщо я — нянька, то й говорити ми будемо суто про робочі справи. Нема чого розпитувати мене про те, як я. Ясно ж, що Я НЕ ОК! Хіба може бути в цій ситуації хоча б щось ОК?

У моїй країні війна.

Я — в Польщі.

Тут скрізь — польська мова. Я її не розумію!

(Чого мама не записала мене на курси розмовної англійської?!!!)

У мене немає одягу.

Малий виносить мозок ТУПО ВЕСЬ ЧАС.

А Софіїна мама… ну що, вона має свою роботу. Тобто, як я й передбачала, я тут — нянька для Матвія. На мене всім наплювати.

Хоч би хтось спитав, що я хочу робити? Я б, може, пішла волонтерити. Не знаю, щось пакувати. Роздавати їжу. Тільки б не їхати з Києва…

Ненавиджу своє життя.

То карантин, то війна. А моя роль у цьому всьому незмінна — старша сестра і нянька. І ніколи — Діана, яка робить те, що хоче.

Софія

Краків дуже сильно нагадує Львів. Тут так само холодно і дощить. Такі ж самі будинки, трамваї. І люди так само кажуть «прошу» і «пані». Нас поселили у величезну квартиру неподалік від замку. Мама каже, тут мешкав Чеслав Мілош, нобелівський лауреат. Видно, мама трохи хвилюється, чи вціліє ця квартира після Матвія. У малого наче щось вселилося. Поки їхали потягом, а тоді автобусом — це була золота дитина. Їв, спав, співав, малював і не відлипав від Діани. А тепер, якщо не вивести його на вулицю й не нагуляти по місту двадцять тисяч кроків, він не вгамується. І головне: зранку це все ОБНУЛЯЄТЬСЯ!

Мама займається документами. Хоче, щоб ми з Діаною пішли до школи, а малий — у садочок. Малий пручається. Він не розуміє ані слова польською. Мама знайшла для нього групу продовженого дня для українських дітей. Малий відразу прикипів до виховательок Олі і Валі — мама видихнула.

У нашій квартирі дві кімнати, салон і ванна з туалетом. А ще — балкон. Загалом непогано. Матвій носиться коридором, як шалений. Мама боїться, що він зачепить картини й світильники — вони тут такі, як у музеї. У нас із мамою — велика кімната, в Діани з Матвієм — менша. Але враховуючи те, що Матвій залишає свої речі ТУПО СКРІЗЬ, гадаю, це справедливо. Сьогодні, наприклад, я ледь не наступила на гараж зі старої коробки. Матвій ревів хвилин двадцять аж поки мама не запропонувала поснідати солодким сирником. Сирник подіяв магічно — Матвій замовк, а Діана запхнула гараж під столик, щоб ніхто на нього не наступив.

Спочатку все йшло більш-менш нормально (за винятком того, що в моїй країні війна, ага), але потім маму наче хтось підмінив. Вона зненацька почала мною опікуватися так, ніби це мені шість років, а не Матвію. Що цікаво, Діану вона так не сприймала. Діана — ніби як рівноцінна доросла, закріплена за Матвієм. А мене мама почала няньчити так, як уже не няньчила, мабуть, років десять, відколи написала першу книжку й почала їздити зі своїми письменницькими турами. Мабуть, її загризло сумління, бо ж вона мене мало няньчила в дитинстві — весь час із нами вдома сидів тато. Мама — то така мама на вихідні, на канікули, святкова мама. Але я не звикла до такої мами, хочу вернути назад свою маму по скайпу! Хочу сама вирішувати, що їсти і вдягати. Хочу сама контролювати домашку.

До речі, зі школою вийшло так: ми вирішили довчитися цей рік дистанційно зі своїм класом, а далі вже будемо бачити. Усі роз’їхалися хто куди. Ми з Діаною — в Польщі, Оля — у Львові, Іван — у Києві, Сашко — десь у рідні під Києвом.

Макс — у теробороні. Колотить коктейлі молотова, перевіряє документи на блок-посту. Якось я підслухала, як тато каже мамі, що його не допускають до небезпечних завдань. Мама відказує на це: «І слава Богу». Досі не віриться, що все це відбувається з нами. Світ ніби сказився. Я дуже скучила за татом. І навіть за Максом — коли його немає, це дуже відчувається.

З Іваном ми дуже посварилися на Новий рік. За російську мову. Іван переходить на російську вдома і з російськомовними друзями. З тренером. Зі мною — ніколи. Але мені вже цього не достатньо.

Софія

Тато каже, що в нашому невеликому сімейному готелі тепер мешкає двадцять сім людей із Києва і Київщини. Звісно, безплатно. Коли хтось питає, чи можна оплатити хоча б компослуги, тато дає картку, з якої оплачує волонтерські справи. Чула, як він хвалився мамі, що купив додому генератор і буржуйку. Прибрав підвал, заніс туди якісь старі меблі, ЩОБ БУЛИ. Копає криницю.

Написала Максу, що люблю його, і що він — найкращий у світі старший брат. А цей довбень у відповідь: «Я що, вмер і не знаю про це?» От гівнюк! Не може написати у відповідь те саме? Відіслала йому гнівний смайлик. А він мені — смайлик у німбі і смайлик із сердечками і ще цьомчик. Ну хоч так.

Хотіла витягнути Діану прогулятися містом, але вона весь час наче сонна муха. Відведе зранку малого в садочок, тоді — виходить в онлайн, бо в нас школа. А тоді просто лежить на ліжку і тупить у телефон.

Щодня витягую себе пройтися — доходжу до Вавеля, дивлюся на те, як Смок дмухає вогнем, тоді завертаю на Казімеж і роблю коло вздовж Вісли. Цей маршрут мені трохи нагадує Київ — тільки в Києві немає замку. І Дніпро помітно ширший. Коли переходиш його Пішохідним мостом на Труханів острів, це так трохи довго. А тут — гоп! — і ти вже на другому березі.

Обожнюю переходити на другий берег мостом отця Бернатека — вздовж нього підвішені сірі фігури акробатів. Коли бачиш цю інсталяцію вперше, стає трохи моторошно. Здалеку я навіть злякалася: подумала, що то трупи. Ага! Я ж знаю з історії, що у Кракові в часи Другої світової було гетто, і кіно «Список Шиндлера» ми з татом дивилася восени (здається, наче в минулому житті). А ще недалеко — концтабір, «Освєнцим», але я туди не хочу, бррр. Мені й новин вистачає.

Доходжу до костьолу на другому березі Вісли й повертаю назад, бо самій бродити містом не так цікаво, як із кимось.

Весь час вертаюся думками до тієї розмови з Іваном. Уже в еміграції я обізвала його «латентним русофілом», а він раптово замовк й уперше за весь час матюкнувся при мені. Якщо точно, він сказав: «Пішла ти!». А я йому: «А ти — за російським кораблем!» — і відключилася.

Він спитав тоді:

— Чому тобі така важлива мова? Хіба не все одно, якою розмовляти? Ми ж розуміємо одне одного! Ми навіть можемо розмовляти англійською!

Я так обурилася цим запитанням, що навіть не знала, з чого почати. Тому просто відключилася. Він набирав мене ще і ще аж поки не сталася та сама сварка.

Оля каже, що я переборщила. Що не треба отак відразу відкидати людей, треба розібратися в питанні. Треба вислухати різні точки зору й домовитися. А я — ніби обросла шкаралущею, через яку не пробиваються ніякі аргументи. Оля каже, що я не чую нікого, крім себе. І, чесне слово, я доклала неймовірних зусиль для того, щоб не посваритися ще й із Олею.

Ще вона каже, що Іван — той самий, що й був. Але… я більше не та сама. Усе змінилося. Абсолютно все.

Софія

Мама весь час просить бабусю приїхати до нас у Краків. Не уявляю, де вона хоче її покласти. У нас вільний тільки диванчик у салоні, але він не розкладається. Проте бабуся все одно пручається: сидить на своїй дачі, рахує ракети, що пролітають над її хаткою. Каже, що посадить картоплю — бо зима близько (нічого, що тільки весна почалася?). Баночки в неї, бачте, є, закруточки будуть — нічого, що ми їх не їмо? Коли я бабусі це заявила за звичкою, вона зробила таку довгу паузу, наче в цій паузі мав поміститися як мінімум «Кобзар» у повільному читанні.

— Побачимо, — відповіла значуще.

Я вже не уточнювала, що вона має на увазі. Бабуся завжди робить закрутки і варення, хоч кілька банок, але щороку. І передає нам, а ми того не їмо. Хоча мама все одно складає це все на антресоль. І коли я питаю маму, навіщо вона це робить, якщо не збирається того їсти, мама відказує таким самим тоном:

— Побачимо.

Інколи ще додає:

— Воно їсти не просить. Бабуся для нас старалася.

Бісить, коли вони так говорять, нічого не пояснюючи. Наче залишилися в цьому світі таємниці, яких ми не бачили в You Tube?

Ще бабуся каже, що час від часу її картини трусяться, наче від страху. Але вона типу як тримається.

— Я — стіна, на якій тримаються ці картини. Несуча.

Коли я ввечері прокручую цю розмову в думках, на думку спадає таке: якби вона сказала цю фразу ще кілька місяців тому, ми б довго сміялися з її двозначності. Але тепер нікому не смішно, коли чуєш: «Сиджу між двома стінами», «Ховаюся у ванній», «Сплю в коридорі» чи «Постелив собі під несучою стіною». Макс часто стелить собі в коридорі, під несучою стіною. Він тепер єдиний охороняє нашу квартиру. Тато весь час мотається до готелю, розвозить гуманітарку.

Маму через день запрошують на інтерв’ю для закордонних медіа. Мама тоді довго сидить перед дзеркалом і дивиться на себе. Спочатку це трохи дратувало, але якось уночі я почула такі характерні звуки, ніби хтось плаче у ванній. Мами в ліжку не було.

— Треба, мабуть, записатися в перукарню, — якось каже мама, так само сидячи й дивлячись у дзеркало. — У мене геть сиві скроні.

Я придивляюся уважніше. Ніколи цього не помічала. Скільки її пам’ятаю, мама весь час фарбується у світлий колір. Останні роки це такий металік, який і в щойно пофарбованому вигляді нагадує сивину.

Помічаю те, чого раніше не було. Волосся справді відросло й уже не лежить так акуратно, як зазвичай. Коріння темне й жирнувате. Але не в цьому річ. Мама завжди виглядала дуже стильно. Мала своїх косметолога, майстриню з манікюру і перукарку. Що ж тепер не так?

Тоді мама широко розплющує очі й легенько натягує шкіру обабіч очей. Повертає голову — і я розумію. Колір обличчя. Мамине лице сіра, як її вилиняле волосся. Круги під очима розміром із рятувальні кола. Нуль макіяжу. Справді, від того дня, як ми прокинулися 24 лютого, я жодного дня не бачила, щоб мама фарбувалася.

— Мам?

Мама не озивається, і далі вдивляючись у своє сіре відображення.

— Мам, може, я теж із тобою? У перукарню. Може, і Діану візьмемо? — запитую, раптом вхопивши за кінчик рятівну ідею.

Мама кілька секунд мовчить, а тоді каже:

— А це — добрий помисл, — і я зауважую в її мовленні перші полонізми. — Сьогодні задзвоню в перукарню, де працюють українки.

Я рвучко кидаюся до мами та обіймаю її, як у дитинстві. Якими стриманими ми стали в останні роки… Пам’ятаю, мама могла підбігти до мене й закрутити від щастя… Тато міг підхопити маму на руки й танцювати так поки вона вищала й вимагала поставити її на місце. Брат не підпускав мене з обійманцями, але сам був маминим мазунчиком — обіймашки з мамою — це було для нього святе. Я ж — татова доня. Багато років засинала тільки в татка на плечі. Хоча він зазвичай засинав перший!

Мама заточується від несподіванки — хоча в дитинстві вона була непохитна, мов стіна. Ми навіть так бавилися: я розганяюся, біжу з обіймами на неї, а вона мусить встояти. Часом їй не вдавалося, тоді вона кумедно падала на диван — важливо було мати за собою щось м’яке, так.

Тепер мама заточується від мого стрибка й ледь не падає у ванну. І тут я згадую, що зранку зважилася: 60 кілограмів. Це десь утричі більше, ніж у ті часи, коли мама була стіною.

Мама видає такий звук, як ніби ловить м’яча завважки, гм, 60 кілограмів, тоді стає зручніше й обіймає мене правою рукою — радше механічно. Вона не всміхається, просто стоїть. І тоді я стаю поруч та обіймаю її теж. Ми тепер — дві стіни.

Оля

Мама боїться виходити надвір. Хоча це Львів, а не Київ! Порівняно з тим, що в нас удома, тут — спокійний відпочинок і релакс. Якщо не враховувати повітряних тривог, звісно. Сирени виють так, що я відразу згадую прочитане з давньогрецьких міфів: як моряки божеволіли в морі, чуючи спів міфічних істот. Здається, моя мама вже збожеволіла. А я… тут я не певна. Цікаво, чи людина може зрозуміти, що вона збожеволіла? Чи це неможливо побачити «зсередини» ситуації? Як я можу це зауважити?

Раніше поруч був тато — як найздоровіший у психічному плані член родини. А тепер тато пішов у ЗСУ і проходить навчання десь на полігоні — і я вже не знаю, чи повернеться він так само здоровим психічно, як був. Кажуть, що з війни не повертаються, навіть якщо повертаються. Бо людина все одно залишає частину себе «там». Ніби пережите на війні не відпускає.

Я читала: це називається «посттравматичний стресовий розлад», або ПТСР. Але пишуть, що розвивається він не у всіх. Не знаю, як із моєю генетикою… мама в мене й так має психічні, гм, особливості. Мама — на таблетках, але мені здається, вони більше не допомагають.

Учора я зайшла в кухню й обняла її ззаду. Вона була в навушниках і навіть пританцьовувала, готуючи сніданок. Я так зраділа, коли побачила її такою! Вона була схожа на мою колишню маму, і я не стрималася… захотіла притулися тісно-тісно. Обійняти й затримати її біля себе. Свою маму.

Але мама здригнулася. Різко вийняла навушник, зиркнула на мене в паніці й вибігла у двір як була, в піжамі. Притулилася до дерева, розставила широко ноги й глибоко-глибоко вдихала. Я бачила, як здіймаються та опускаються її ребра на спині. Вона так схудла…

Що я зробила не так?

Я боялася підійти.

Мама стояла так кілька довгих хвилин. Я спостерігала з вікна кухні — ми мешкали в цокольному приміщенні. Мамине дихання вирівнялося. Вона підняла голову й розплющила очі. Озирнулася на вікно, в якому я стояла. Я відвела погляд.

Мама зайшла в кухню. Вона виглядала так, ніби довго-довго бігла. Лице розпашіле. Футболка у плямах від поту.

— Не роби так більше, будь ласка, — тихо сказала вона, повернувшись із вулиці.

— Не роби ЧОГО? — вискнула я. Мені було так гірко від того, як це все несправедливо. Я ж НІЧОГО не зробила! Я підійшла обійняти свою маму!

— Не лякай мене… — пояснила мама, зробивши крок назустріч. — Це була панічна атака. Я не можу їх контролювати. Це почалося після 24 лютого… Ти підійшла ззаду…

Он воно що! Я підійшла ззаду… Мама мене не бачила… і не чула. Ох…

Я вибігла з кухні, накинула куртку і швидко-швидко пішла в бік Високого Замку (принаймні так я собі думала, бо смартфон із гугл-мапою залишився вдома).

Не знаю як, але я добралася до вершини — і була там абсолютно сама. Був ранок. Була війна. Туристів не було. Бо ми — не туристи. Ми — біженці.

Львів’яни ховалися у своїх домівках, ніби ті домівки могли їх урятувати від бомб. Наші домівки розсипалися й горіли — я бачила в новинах. Не знаю, чи стоїть наш дім, чи вціліла наша квартира, чи є нам куди вертатися. Мені не було в кого спитати, бо всі мої знайомі кудись виїхали. Зрештою, я теж.

Я дивилася на сонний Львів, що зачаївся, ніби весь собою був сховищем для його мешканців — і раптом закричала.

ААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААА!

Коли я повернулася, мами вдома не було. На столі стояла тарілка з канапками і мамина чашка від кави.

Я знайшла свій телефон: двадцять пропущених.

Та одне повідомлення.

«Привіт. Як ти?»

Від Сашка.