Посестри. Часопис №207 / Віза

Я не маю неприязні до євреїв. Так само, як не маю неприязні до мурашки чи до мишки. 

Вона чекає хвильку, що я на це скажу. 

Сидить важко. Вона велика й досить повна. І досі не попрощалася зі своїм табірним халатом у сірі та темно-сині смуги. Досі має волосся, коротко обстрижене при саму голову, як у чоловіків. І на ній така сама в сірі й темно-сині смуги шапчина. 

Прийшла в гості. Сидить у м’якому кріслі в готельному номері. Нічого не просить, нічого не потребує. Власне, не потребує грошей. А ті, які отримала в Опіці, прагне якнайшвидше віддати будь-кому, кому вони більше потрібні. У крайньому разі хоче віддати їх хоча б на збереження. Бо вони викликають у неї огиду. 

Рукою тримає дві великі дерев’яні милиці, сперті на поруччя крісла. 

– Чому я кажу про мишку? – відповідає, хоча я її про це не питала. І усміхається. 

Усміхається гарно. Показує при цьому ряд білих, молодих зубів. Її очі карі сильно блищать, щоки темні й рум’яні. 

Вона молода, але дуже спотворена цим надто коротким волоссям, настовбурченим, як щітка, цією кухарською шапочкою й великими окулярами на носі. 

– Бо якось ми з однією маріавіткоюМаріавіти, або Маріавітська церква, це релігійний рух, що виник у Польщі на початку XX століття. Його назва походить від латинського «Mariae vitam imitantes», що означає «наслідуючи життя Марії». Маріавіти прагнуть наслідувати життя Діви Марії, особливу увагу приділяючи її покорі, любові, чистоті та молитві. Рух також характеризується поширенням марійного культу. [1] чистили на кухні картоплю. І в тих картоплинах знайшли мишаче гніздечко. Воно було в картоплині. Вся серединка картоплини була виїдена, а вони сиділи в шкірці. То були три маленькі мишки, зовсім голі, брудно-рожеві. Та маріавітка хотіла віддати їх котові. Але я не дозволила… 

Вона на мить зам’ялася. 

– Бо в мені виникла така думка: а як він буде, цей кіт, їсти тих мишей? 

І додає з відразою: 

– Була в мені така цікавість, як у гестапівця: а як воно виглядатиме?.. 

Вона довше замислилася над цим дивним явищем. Подивилася, ніби всередину себе, й зітхнула. 

– Тож я сховала їх знову у ту шкірку й засунула глибоко в солому. Може, мати їх знайде і якось урятує. 

Отож насправді вона не має неприязні до євреїв, хоч сама є християнкою. Перейшла на католицизм іще на початку війни, коли дуже мучилася, дивлячись на безмір несправедливості й жорстокості. Думка про муки Господа Ісуса допомогла їй легше це знести. 

Вона мала польське прізвище й польські документи, у таборі була як полька, не як єврейка. Не знає добре, ким були її батьки, ніколи їх не бачила. Знає лише свою бабусю, що її виховала. Але це не має значення. Та й бабусі вже немає в живих. 

Ця обставина також вимагає хвилини роздумів. 

– Я взагалі нікого не цураюся. Але це неважливо. Важливе ж ось що: чи ви, пані, знаєте, що таке: іти на візуВіза – від лат. visa, форми множини від visum «проглянуте» – тут в значенні «огляд».[2]? 

– Не знаю. 

– У таборі від самого ранку есесівки кричали: «Ідіть на візу! Ідіть на візу!..» А югославки говорили: «Іті на луку…» 

Це було в жовтні. Дні дуже холодні, мокро. Усі жінки з одного блоку йшли на візу. І лишалися там до вечора. Бо блок мусив бути чистим. 

А віза – це лука просто під лісом, під деревами. Вони стояли там на холоді цілий день без їжі й без будь-якої роботи. Блок мусив бути чистим, прибирання й чищення тривали кілька днів. А вони стояли. Не знаю, скільки їх могло бути. Велика юрба. Німці, мабуть, тому так їх ненавиділи, що їх було так багато… Француженки, голландки, бельгійки, багато гречанок. Ті гречанки були в найгіршому стані. Польки й росіянки були сильніші. 

Стояли всі тісно, одна біля одної, хоча місця було досить. Брудні, у виразках, короставіХворі на коросту – заразне шкірне захворювання, яке викликається коростяним кліщем, мікроскопічним паразитом, що проникає під шкіру та відкладає яйця, спричиняючи сильний свербіж. [3]. Серед них були хворі й навіть помираючі. Їх уже зовсім не лікували… 

Вона говорить постійно про них, не про себе. Тож не зрозуміло, чи вона була там разом із ними, чи дивилася збоку. 

– Бо вони були в таборі вже сім місяців, а ми тільки-но приїхали свіжим транспортом. Але вже на другий день і ми були на візі. Вони виглядали жахливо, і найгірше було те, що їх було так багато. Я знала, що з нами буде те саме. 

Вона не розповідає, що страждала сама. Говорить завжди лише про інших. 

– Я не боялася. Я знала, що помру, тож не боялася.

Про себе може сказати тільки те, що завжди молилася, коли її били. 

Вона молилася, щоб не відчувати ненависті. Більше нічого. 

І небагато може розповісти про своє каліцтво. Нога зрослася неправильно, тож потрібно знову робити операцію: кістку зламати й знову скласти. Авжеж, звичайно, піде до шпиталю, але не одразу. Спершу мусить деякі свої справи владнати. Наприклад, хотіла б іще поїхати до Ґданська й побачити море. А також відвідати одну подругу з табору, яка тепер у Познані. Саме отримала від неї листа й знає, що зможе їй у чомусь прислужитися. 

За яких обставин вона зламала ногу і чи тоді також не відчувала ненависті – невідомо. У всякому разі до шпиталю піде тільки пізніше. 

– На візу виганяли цілий тиждень, щодня. Стояли вони завжди дуже щільно, щоб зігрітися. Усі намагалися бути всередині для тепла, ніхто не хотів залишатися на краю. Схиляли голови й притискалися одна до одної, як могли. І все це скупчення увесь час рухалося… 

Деякі були всі в ранах, а все ж тулилися одна до одної. І щораз більше їх помирало. Цілий день так їх виганяли. Аж до селекції. 

– Один день теж був холодний, але опівдні з’явилося сонце. Тоді вони всі пересунулися в той бік, де дерева не затуляли сонця. Пересунулися не як люди, а немов якісь звірятка. Або як якась маса… 

Того дня саме гречанки співали національний гімн. Не грецькою. Вони співали єврейський гімн – по-єврейськи… Співали під тим сонцем дуже гарно, голосно й сильно, наче були здорові. 

– То не була фізична сила, пані, бо ж вони якраз були найслабші. То була сила туги й прагнення. 

На другий день була селекція. Я прийшла на візу, а віза – порожня.