Посестри. Часопис №207 / Вірш 4 із циклу «Самонабірний штамп голоду»

Тік-так, пам’ятаю бруд і камінчик, 

дзеркало і мотузку, таблетку, шпалери й уламок зуба. 

Самонабірний штамп, на якому з гумових літер 

я набирав твоє і своє прізвища. 

Тисячі власних назв, голодних, ненаситних, 

усі псальми радості, висаджені  

в повітря набоями, купленими в тирі. 

Фотографії коренів дивних форм 

і гілок, сплетених так, що нагадували обличчя. 

Пляшку з-під молока, в якій ми ховали скарб; 

ініціал, відбитий на шматочку шкіри, яка зійшла  

з твоєї спини. Мішечок з пилом, зібраним 

з підлоги, обрізки волосся, сперму у флаконі. 

Я закопав це все під деревом, думаючи, 

що не помру, допоки цей самонабірний штамп буде 

мов дамба захищати від варива речей, 

які втратив я, і про які мрієш ти.