Посестри. Часопис №207 / Вірш 3 із циклу «Самонабірний штамп голоду»

Пишуться глибокі, чорні літери, і криві, 

з думкою, що при друці вийдуть інакше. 

Сьогодні мало хто цікавиться отрутами, 

а смерть – найпідлішого сорту. 

Сьогодні, якби в мене була мобілка, 

я би телефонував до тебе всю дорогу. 

Я би сказав: приготуй зуби, 

приготуй ноги й руки, вилікуй соски 

і герпес на губах намасти маззю. 

Нехай твої стегна будуть блідими й тремтливими, 

як тоді, коли я над озером занурював 

у них погляд і думав про потопельників. 

Як їм там, під водою, як? 

Ті, хто завжди залишається на березі 

в жовтих штормовках –  

я хотів би бути одним з них для тебе, 

непотоплюваним, в гумових чоботах 

до підборіддя. Дивлячись у рештки кави, 

що тремтить у чашці, коли потяг гальмує, 

бачу власне їх: 

дитинних, як витинанки, ловців.