Посестри. Часопис №207 / Вірш 2 із циклу «Самонабірний штамп голоду»

Я не сподівався розриву, тож 

не уникнув зривання завіс, галасу, 

петарди в небі, крові в передсерді, 

і тої дитини, яку було знайдено одразу після цього. 

Ціла історія з цією дитиною, виплетеною 

з жил і сухожиль, з болючого кічу, мов крісло 

з лози, аби тільки сісти, погойдатися і звалити. 

Я поспішаю кохатися, бо смерть мене наздожене 

голого, в ліжку, коли шепелявитиму до подушки, 

що я міг зателефонувати, зателефонувати, але 

сил не було, і нині природа вливається сюди звідусіль. 

Птахи віщують смерть, а механізм заїдає, 

музику чути, але невиразно й глухо.