Посестри. Часопис №207 / Те, що залишається
Пережити і вижити, перемогти й не піддатися: завтра День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Прямі й непрямі згадки про події переплітаються із актуальним досвідом наших днів настільки відверто, що годі шукати паралелей...
У надії виходу з війни, порятунку крихт власної психіки, у протистоянні напрузі й тривалій непевності – Галина Крук заглядає в будучину, щоб оцінити, ким ми станемо і як ми самі будемо споглядати наш час:
а те, що залишається по всьому –
ортопедичний з пам'яттю матрац,
комплект білизни, що пожовкне з часом,
шухляда сувенірів і прикрас,
полиця книг, заморських вин й ракій
у всьому цьому нас – як кіт наплакав
цей час не був закроєний під нас...
Надія – так, це слово, важливе для всіх часів. Це також певність, і це непевність. Це очікування й це дія, як у вірші Павла Коробчука:
чи з’явиться він
якщо ми усі
повіримо
в іншому разі
жінки бігтимуть босими по воді
а вода не хлюпотітиме
а шкіра не змокне
а серце не вдариться
Зневіра може будь-коли вдарити в спину, а власні розчарування, висновки, випадковості й недогляди перешкоджають прямувати до мети. І все ж очікує нас – як у Катріни Хаддад – вихід із заплутаних стежок історії:
о жовтогаряча лілеє серця,
крутись, крутись, крутись,
шаленій, не зупиняйся,
намотуй на веретено
сю сріблясту місячну нитку
аби як прийде час
вивести нас
із лабіринту
У тому світі, про який ми маємо слабке уявлення, відбудеться вибух людськості. Не такої людськості, як ми собі вимріяли, а такої, якою вона стала. У віршах Едварда Пасевича образи сплітаються в обличчя як у форму, гармонію якої ми сприймаємо безапеляційно:
Тисячі власних назв, голодних, ненаситних,
усі псальми радості, висаджені
в повітря набоями, купленими в тирі.
Фотографії коренів дивних форм
і гілок, сплетених так, що нагадували обличчя.
В есеї Надії Жили «Кочівники без кордонів» говориться про складну й почасти заплутану ситацію людей, які вимушено покинули свої рідні домівки й вирушили шукати іншої батьківщини:
«Дому більше немає», – усвідомила я, коли побачила батьківську машину, завантажену по самий дах речами після їхньої втечі з окупованих територій.
«Ось мій дім тепер», – заявила я, орендуючи квартиру в Івано-Франківську – простору, наповнену світлом. Але життя тече, мов гірський шумовитий потік, і часом я почуваюся сміттям, кинутим у нього. Я можу застрягти десь на якийсь час, але потім мене знову змиває.
Ми продовжуємо публікувати фраґментовані тексти Зоф’ї Налковської, і цього разу це «Віза»:
А віза – це лука просто під лісом, під деревами. Вони стояли там на холоді цілий день без їжі й без будь-якої роботи. Блок мусив бути чистим, прибирання й чищення тривали кілька днів. А вони стояли. Не знаю, скільки їх могло бути. Велика юрба. Німці, мабуть, тому так їх ненавиділи, що їх було так багато…
