Посестри. Часопис №204 / «ні прийняти не може, ні відпустити...»

ні прийняти не може, ні відпустити

 

возить його зі собою скрізь, куди доля кине,

показує йому розмаїття світу, красу природи,

локальні культури, все те, що більше не торкає

її кам'яного серця.

скрізь уявляє його радість,

його реакцію на краєвиди, іронічні ремарки,

як би йому пасувало це пончо!

як би він радів цим задерикуватим хвилям!

як би він вдивлявся у ці недосяжні Андські вершини!

 

щоразу забуває, що він уже не дитина,

що не збирав би мушлі на березі,

і не питав би, навіщо ти взяла мене зі собою

в цей нудний санаторій для дітей і пенсіонерів

 

потроху забуває, які страви він любив і чого не зносив,

як кривився, як злився, як умів зачепити її за болюче,

зовсім не пам'ятає, на якій суперечці вони зупинилися,

схаменувшись, бо ніщо не вартує аж таких радикальних емоцій

 

ні, вона не сперечалася, коли він ішов до військкомату,

вона не кричала, коли привезли його зовсім не схожого на себе

 

возить його зі собою і возить, неприкаяна, затята,

мати, яка не встигла показати синові світу,

мати, яка не встигла показати світові сина,

 

такого сина, який тільки раз у вічність може народитись

і більше ніколи не буде

 

23 лютого 2026 року