Посестри. Часопис №204 / Голоси

Ледве ступиш ногою, й відразу ж, мов з-під землі, –

аборигени, Марку Емілію.

 

Якраз посеред рутулів уже тобі грузне п’ята.

В сабінів, латинів занурюєшся по коліна.

Вже по пояс, по груди, по самісіньке горло

еквів маєш і вольсків, Люцію Фабію.

 

До осоруги повно малих тих народів,

до пересичення та нудоти, Квінте Децію.

 

Одне місто, друге, сто сімдесяте.

Упертість фіденатів. Зла воля фалісків.

Сліпота ецетрійців. Невизначеність антемнатів.

Обурлива нехіть лабіканів, пелігнів.

От що нас, лагідних, підштовхує до суворости

за кожним новим узгір’ям, Гаю Клелію.

 

Якби ж хоч не заважали, але ж заважають

аврунки та марси, Спурію Манлію.

 

Тарквінійці і з того і з сього, етруски зусібіч.

Зверх того ще вольсінійці. На додачу веєнці.

Над людське розуміння авлерки. А ще ж сабіняни

понад людське терпіння, Сексте Оппію.

 

Малі народи тямлять мало.

Щораз ширшим колом нас оточує тупизна.

Негожі звичаї. Відстале право.

Недієздатні боги, Тите Вілію.

 

Кургани герніків. Юрмища марруцинів.

Комашина безліч вестинів, самнітів.

Чим далі, тим більше їх, Сервію Фолію.

 

Малі народи гідні співчуття.

Їхня легковажність потребує опіки

за кожною новою річкою, Авлію Юнію.

 

Відчуваю загрозу за кожним обрієм.

Ось як би я це сформулював, Гостію Мелію.

 

На це я, Гостій Мелій, тобі, Аппію Папію,

кажу: Уперед. Десь врешті має бути кінець світу.