Посестри. Часопис №101 / Українські читання. Уривок другий

Формальний політичний суверенітет не є синонімом культурного суверенітету. Переконує в тому чудова і для всіх, хто цікавиться українською проблематикою, незамінна збірка есеїв Миколи Рябчука «Україна. Постколоніальний синдром»Mykoła Riabczuk, Ukraina. Syndrom postkolonialny, tłum. Agnieszka Matusiak et al., Kolegium Europy Wschodniej, Wrocław – Wojnowice 2015.[1]. Рябчук дуже детально і, на мою думку, влучно описує найважливіші проблеми пострадянської України, вказуючи, зокрема, на домінування в культурному житті – особливо у сфері масової культури, в тому числі й у кіно – глибоко вкорінених, переважно в колах зросійщених українців, російських зразків, які мали настільки сильний вплив, що не буде перебільшенням стверджувати, що йдеться про своєрідну культурну шизофренію.

Безперечно, Євромайдан 2014 року багато чого змінив у цьому плані, але, мабуть, головним чином у західних областях України: це повстання не мало, як Помаранчева революція десятирічної давнини, винятково політико-персонального виміру; воно маніфестувало ідентичність, у якій вирішальним було ставлення нового покоління, яке на той час тільки входило в суспільне життя. 

Колись у розмові з українськими друзями я напівжартома-напівсерйозно сказав, що Україна має змінити свою абетку і перейти з кирилиці на латинку – що це можливо, як довів сто років тому Ататюрк, коли видав указ про запровадження латинки в Туреччині. Так чи так, у 1830-х роках, коли по всій Європі зміцнювалися або пробуджувалися національні ідеї, в українських письменницьких колах відбувалася важлива «абеткова війна», яка не без російського впливу вирішилася на користь прихильників кирилиці. Сьогодні відмова від кирилиці (і, можливо на додачу, звуження залізничних колій), безумовно, створила би певний бар’єр для російського впливу в Україні. 

У своєму нарисі «Українська культура після комунізму», який посилається на дослідження Івана Дзюби, зроблене в 1988 році (стаття «Чи сприймаємо ми національну культуру як ціле?» Іван Дзюба. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність. „Україна. Наука і культура”, 1988, вип.[2]), Рябчук пише: «Незалежність дала українській культурі свободу від ідеологічних обмежень і репресій із боку КПРС та КДБ. Однак вона не звільнила її від інерційної сили імперського дискурсу, не позбавила здатності до виживання і самовідтворення через неоколоніальні практики та інституції». Слід додати, що цьому сприяє увічнене періодом розділів та радянщини трактування Москви як центру «русского міра», своєрідної штаб-квартири, і пов’язане з цим – особливо в Україні та Білорусі – визнання власної «провінційності». Ситуація не полегшується тим, що для пересічного мешканця Заходу, якщо він узагалі знає про їхнє існування, обидві країни є «екзотичним» явищем, політичним курйозом і незмінно ототожнюються з росією. Коли у 1980-х роках під час великої конференції в Німеччині я запитав своїх німецьких колег, які країни лежать між Польщею та росією, в залі запанувала незручна тиша. 

Рябчук, мабуть, точно діагностує ситуацію, підкреслюючи, що «українська культура в Україні в багатьох відношеннях функціонуватиме як квазіменшина або утворюватиме (у великих містах) своєрідну діаспору». На такий стан справ значною мірою впливають маніпуляції з боку росії – на різних рівнях, – спрямовані на посилення відчуття української провінційності, що є видимим свідченням спроб неоколоніального поневолення. Цей дискурс домінування є вираженням свідомих зусиль, спрямованих на блокування – можливо, не так радикально, як у 1930-х роках, – суверенної культури в Україні. Це створює ситуацію, в якій можна ствердно відповісти на питання, чи існує українська література для українців, але не завжди можна так само відповісти на питання, чи всі українці готові сприймати українське письменство. 

І коли я замислююсь над обставинами, які могли б допомогти у зміні такого стану речей, припускаю, що своєрідним підсилюючим імпульсом може стати послідовна політика просування української культури на Заході. Це політика, яка не лише презентує багатство української культури на Заході, але й зуміє підкреслити її суверенність, зокрема щодо російської культури. І мені приємно відзначити, що в Польщі це відбувається вже кілька років поспіль.  

Хоча й наші відносини з Україною та українцями не є простими. Недарма Рябчук пише: І все ж для багатьох українців польська ворожість легша для сприйняття, можна сказати, набагато приязніша, ніж російська «любов». Цей парадокс відносно легко пояснити. Поляки, навіть «не люблячи» українців, вважають їх рівними собі – принаймні в тому сенсі, що ставляться до українців, як до окремої нації, навіть якщо українці їм несимпатичні. З іншого боку, росіяни бачать в українцях не окрему націю, а здебільшого різновид росіян, і з цієї перспективи вони «люблять» самих себе – такий собі імперський міф, із яким українці насправді не хочуть мати нічого спільного. 

Варто – але, можливо, при іншій нагоді – поміркувати над тим, що означає ця «польська ворожість». Що стосується російської «любові», то матеріал для рефлексій дає дуже особиста книга Макса Кідрука, що вийшла з назвою «Я, українець». Назва оригіналу більш повно передає задум автора: «Небратні», безумовно, слід перекласти як «Не брати» або «Не браття» – ідея полягає в тому, щоб протистояти наполегливому російському наративу, згідно з яким росіяни та українці – «братні» народи; до речі, варто нагадати, що нав’язування «братерства» – це теж кремлівська практика з часів недалекого минулого, коли час від часу можна було почути про «братні соціалістичні народи», де, звісно, росіяни були старшими, мудрішими братами, а отже, покликані піклуватися про решту «братів та сестер».