Посестри. Часопис №202 / Слід

Стоїки кажуть, що життя це мушка-одноденка –
шпок, і нас вже немає ні вдень, ні вночі.
Ми пишемо пости, висилаємо мейли, перш ніж
адресат прочитає
перші три слова, лайкне фото, нас вже немає –
і вдень, і вночі
одноденка.
Немає нас, як не було мільйони еонів і ер.
Нічого не відбувалося,
хоча, можливо,
травоїдний диплодок, задивлений у небо,
в день білої комети передбачив моє існування.
І саблезубий тигр, і два мамонти, які саме вимирали,
передчували, що це станеться,
а в Ласко хтось намалював мій профіль
серед антилоп,
і той вікінг, який завмер з піднятою сокирою,
завмер і помер з відрубаною головою
і думкою про мене
під розтрощеним черепом.

Тож, можливо, я щось-таки значу.
В оці зірки мушка-одноденка,
на самому краї Всесвіту приклеєна гуміарабіком.
Знаю, що колись мене відклеять
від життя.

Сподіваюсь,
що залишиться слід,
як після відірваного від стіни портрета
Сенеки.