Посестри. Часопис №202 / Ремедіум

Cвіт перед нами вивертається
навиворіт, страхом на правий бік.
Тінь неможливо не помітити,
це-не-ми то-не-мо поки що по коліна,
піднімається рівень затінення,
нещодавно був лише до кісточок.

Я стрибаю на одній нозі, щоб якоїсь ночі
тінь не поповзла вище по стегну,
крізь пупок чи рот не проникнула в мене.
Добре, що ти існуєш. Ти кладеш долоню на мій живіт,
зачиняєш мене,
наповнюєш собою.
Для тіні вже немає місця,
а для надії є.