Посестри. Часопис №201 / Вафлі

– Ви самі сюди прийшли? – звертається медсестра

до нової пацієнтки, яка ледь іде.

– Так. Сама прийшла. Бо я самотня.

В її голосі жодної скарги, тільки тінь здивування,

що вона говорить те, що говорить, і що є до кого,

хоча ніхто спеціально не слухає.

За мить вона опиниться в чомусь подібному до спільноти, ділячи

палату з двома іншими, і якщо їй дістанеться

ліжко біля вікна, ті запитають, як ніхто

давно вже в неї не запитував, чи можна відкрити вікно,

чи вона не змерзне. А якщо в неї буде

ліжко біля дверей, вранці вона

повідомлятиме усім, чи в коридорі

вже видно лікарів з паперами, чи починається обхід.

Ліжко посередині було би спочатку

неприємністю: не можна відвернутися до стіни

як вдома. Але якщо лежатиме посередині,

то з кожною хвилиною, що тече до жил

мов крапельниця, її сусідки, праворуч і ліворуч,

ставатимуть для неї дедалі більше

сестрами. Від одної вона візьме трохи

крему для обличчя. Від другої, наступного дня після операції,

кілька рисових вафель, які, хоча й голодна, не з’їсть.

Сховає їх до торби, адже вони невагомі,

на потім, на повернення до порожнього дому.