Посестри. Часопис №201 / Mindfulness

Вдих – видих, вдих – видих.
Жовтою кульбабою живота і сплетіння сонячного.
А тепер – розслабте свої ступні –
куди б ви не йшли – це ви, а (не)вони.
Розслабте свої литки, ріки вен спокійно плинуть,
розслабте фортеці колін,
яка оборона (?!), пагорбами стегон
мов із гірки сніжної, далі й далі,
до серцевини, на повні груди.
О, тут можна послизнутися на ожеледиці чийогось серця,
повірте, але (не)вашого. Своє серце завжди чудове,
немов лежати в сонячній траві на лузі.
Бережіть його, і подачу його молоденько-зеленим м'ячиком
довіряйте тільки тим, хто і вас любить.
Це, звісно, якщо взагалі грати.
Розслабте своє серце – воно знає.
Далі вище і вище, до наступної серцевини,
розслабте шию, цей міст – він міцний, але треба,
усмішка – павутинки на арці обличчя.
Западає вечір очей за горизонт,
і сяє крайобраз, (не)чіпляйтеся за місяць,
гарний гачок, але (не)ваш,
попереду легкість зоряного неба.
Вдих – видих, вдих –видих.
І повертайтеся.

2026