Посестри. Часопис №200 / Томас Манн

Сирени дорогі, так мало статись,

кохані фавни, янголи вельможні,

від вас рішуче відреклася еволюція.

Уяви не бракує їй, та тільки ви і ваші

плавці з девону й груди з кайнозою,

і ваші пальчаті долоні, і копитця на ногах,

ті рамена не замість, а поруч із крилами,

ті ваші, страх подумати, двостулкові скелети,

хвостаті не на часі, рогаті всупереч,

підпільно пташині, ці зліпки, ці спайки,

ці складанки-цяцянки, оті двовірші,

що римують людину із чаплею так майстерно,

що й літає, й безсмертною є, і все знає –

самі погодьтеся, що був би це лиш жарт

і надмір вічний, і турботи,

яких природа не бажає мати і не має.

 

Ще добре, що дозволила літати певній рибі

із викличною вправністю. Кожен такий злет —

то втіха в рамках правил, то помилування

з загальної необхідности, дар,

щедріший, ніж потреба, аби світ був світом.

То благо ще, що дозволя такі надмірні сцени,

як качконіс, який годує молоком пташат.

Могла б спротивитись – і хто із нас відкрив би,

що пограбовано його?

                                                                                     Але найкраще те,

що проморгала мить, коли постав ссавець

з рукою, дивовижно опереною ватерманом.