Посестри. Часопис №200 / Розповідь про науку
І так само довго вдивлялася в свідоцтво про народження сестра Ізабеля наступного дня. В даті народження дев’ятка,виправлена на вісімку, випинала свій фальшивий животик, роблячи Леокадію дорослішою на десять років. Однак сестра Ізабеля була дуже добре вихованою, аби закинути будь-кому підробку.
«Ось ваша довідка, її підпише ще Леонід Степанович, наш головний лікар. Завтра ви з ним підете до урядника. Прошу взяти фартух на складі та з’явитися в кухонному наметі», – наказала сестра Ізабеля офіційним тоном, що не припускав заперечень. Такий тон заспокоїв Леокадію – це було наче посвятою в лицарство. Виконуючи перший наказ і пов’язуючи фартух, вона вже відчувала приналежність до цих виняткових дівчин та їхньої праці.
«Ваше перше практичне завдання буде тут, на польовій кухні. Спочатку прошу помити підлогу. З іншим вас ознайомить сестра Світлана Іванівна. Вдень, будь ласка, поверніться до мене на лекцію».
«Це вона покарала мене за метрику, – розмірковувала Леокадія, – беручи відро з водою та щітку, – але нічого».
У наступні дні та тижні робота перепліталася з навчанням. Більше не треба було мити підлогу – цим займалися санітари. Леокадія проводила в шпиталі цілі дні, а вечорами студіювала підручники й записи. Анатомія, фізіологія та патологія – перше, що вона вивчала з теорії. На практиці, переходячи з намету до намету, вона про все дізнавалася одразу. Як доглядати за хворими, змінювати пов’язки, робити ін’єкції та давати ліки. Вона зняла квартиру на Подолі, поруч із Іллінською церквою, щоби бути ближче до шпиталю, і вже не мала часу підніматися у верхню частину Києва. Зате на світанку, коли йшла до шпиталю, відчуваючи вологість від ріки, а сонце, що сходило, гріло її спину та грало на хрестах блакитних бань Андріївської церкви, вона могла звернутися до Божої Матері та помолитися на самоті. Повернувшись зі шпиталю, Леокадія падала на ліжко, і їй снилися печінки, селезінки та скелети. Але це не були кошмари, скоріше складалося враження, ніби вона повторює під час сну вивчене вдень.
Панна Аза спочатку хотіла повернутися до Польщі, але з кожним днем війни дедалі зрозумілішою ставала нереальність такого розвитку подій. Тож, залишивши лікарню, вона досить швидко знайшла якусь роботу в польській родині, що мешкала на Липках, і там залишилася «перечекати», як вона говорила, час війни. Їхні з Леокадією шляхи розійшлися.
Тим часом Леокадія, яка раніше написала Марії Волковінській-Полянській на єдину відому їй адресу в Петербурзі, через місяць отримала відповідь. Теща повідомила їй, що Володя «десь» на Кавказі і листи йому можна відправляти на адресу штабу Кавказької армії. Нарешті в кінці листопада прийшов жаданий лист від Володі. Він писав, що страшенно непокоїться, але й у захваті від неї (який чоловік не хотів би, аби жінка рушила за ним на край світу). Він намагатиметься якнайшвидше дістатися до Києва, але тепер, коли Туреччина оголосила війну, це поки що неможливо. Він служить у штабі Армії Кавказу в Тифлісі в ранзі штабс-ротмістра і найближчим часом очікує підвищення. Далі йшли слова кохання, запевнення в ньому з описом частин тіла, які були цього кохання адресатом. Леокадія була щаслива та втішена, але й задумалася – що тепер?[1]
(...)
