Посестри. Часопис №20 / Як любити дитину. Уривки

2

Кажеш: «Моя дитина».

Коли ще, як не під час вагітності, володієш найбільшим правом на ці слова? Биття маленького, мов кісточка персика, серця — це відлуння твого пульсу. Твоє дихання і їй дає кисень із повітря. Спільна кров струменіє в тобі і в ній. І жодна червона краплина крові ще не знає, вона залишиться твоєю чи належатиме їй або ж проллється й помре, як данина таємниці зачаття й народження. Кусень хліба, який жуєш, стає матеріалом для формування ніг, на яких вона бігатиме; шкіри, яка вкриє її; очей, якими дивитиметься; рук, які простягне до тебе; усміху, з яким вигукне: «Мамо!»

Маєте разом пережити рішучу хвилину: спільно пізнаєте спільний біль. Ударить дзвін, сповіщаючи: готово! І скаже вона: «Хочу жити власним життям», а ти відгукнешся: «Живи тепер власним життям».

Сильними спазмами черева виштовхуватимеш із себе дитину, не переймаючись її болем; вона затято і вперто видиратиметься назовні, не переймаючись болем твоїм.

Жорстокий акт.

Ні — і ти, і дитина виконаєте сто тисяч здригань, незауважених, легких, на диво дібраних для того, щоб, забираючи свою частку життя, дитина не забрала більше, ніж їй належить по праву — всезагальному й віковічному. «Моя дитина».

Ні — ані протягом вагітності, ані в години народження дитина не належить тобі.

3

Дитина, яку ти народила, важить десять фунтів.

У ній вісім фунтів води й по пригорщі вуглецю, кальцію, азоту, сірки, фосфору, калію, заліза. Ти народила вісім фунтів води і два — попелу. Кожна краплина цієї твоєї дитини була парою хмаринки, кришталиком снігу, імлою, росою, джерелом, каламуттю міського каналу.

Кожен атом вуглецю чи азоту утворював мільйони сполук.

Ти лише зібрала все, що було…  

Земля зависла у нескінченності.

До найближчого товариша — Сонця — 50 мільйонів миль. Діаметр нашої малесенької Землі — якихось 3000 миль вогню, вкритих тонкою, завтовшки 10 миль, застиглою шкаралупою. На тонку шкаралупу, заповнену вогнем, посеред океанів кинули жменьку суші.

На суші — серед дерев і кущів, комашні, птаства, звірини — рояться люди. Серед мільйонів людей народилася ще одна — що? — билинка, порошинка — ніщо. Близько 4,5 кг. Понад 150 млн км. Така крихкотіла, що її може вбити бактерія, що, побільшена тисячократно, є лише крапкою на горизонті…

Але це ніщо є братом з плоті та крові хвилі морської, буревію, блискавки, Сонця, Чумацького Шляху. Ця порошинка є братом колосся, трави, дубу, пальми, пташенятка, левенятка, лошатка, цуценятка.

У ній є те, що відчуває, розглядає, страждає, прагне, радіє, кохає, довіряє, ненавидить, вірить, сумнівається, пригортає й відштовхує. Ця порошинка огортає думкою все: зорі й океани, гори й прірви. А чим є суть душі, як не Всесвітом, лишень безкраїм?

Це і є суперечність людської істоти, повсталої з тліну, у якій оселився Бог.

4

Кажеш: «Моя дитина».

Ні, це спільна дитина матері й батька, дідів і прадідів.

Чиєсь далеке «я», що спало в плеяді предків, голос із спорохнявілої, давно забутої труни раптом озветься в твоїй дитині.

Триста років тому, під час війни чи миру, хтось кимось заволодів, у калейдоскопі перехрещених рас, народів, класів — за згодою чи силоміць, у мить переляку чи любовного захвату — зрадив чи спокусив. Ніхто не знає, хто й коли, але Бог записав це у книзі долі, а антрополог прагне довідатися з форми черепа й кольору волосся.

Інколи вразлива дитина фантазує, що є знайдою в батьків. Так трапляється: його справжні батьки вмерли століття тому.

Дитина — це пергамент, щільно списаний дрібними ієрогліфами, тільки частину яких зумієш відчитати, а деякі зможеш лише стерти чи викреслити і заповнити власним змістом. Страшний закон. Ні — прекрасний. Він робить кожну твою дитину першою ланкою у безсмертному ланцюзі поколінь. Пошукай у твоїй чужій дитині свою приспану дещицю. Можливо, зауважиш її, можливо, навіть розвинеш.

Дитина і нескінченність.

Дитина і вічність.

Дитина — порошинка у просторі.

Дитина — мить у часі.

6

Невдячна.

Хіба земля вдячна сонцю за те, що воно світить? Хіба дерево вдячне насінині, з якої виросло? Хіба соловейко співає для матері, яка гріла його собою?

А ти — віддаєш дитині те, що отримала від батьків, чи тільки позичаєш, щоб забрати пізніше, скрупульозно записуючи та нараховуючи відсотки? Хіба кохання — це послуга, за яку потрібно платити?

«Ворона-мати метушиться, наче навіжена, майже сідає на плечі хлопця, хапає дзьобом його палицю, нависає над ним і б’ється головою, наче молотом, об пеньок, відгризає маленькі гілочки і каркає хрипким, натужним, сухим голосом відчаю. Коли хлопчик викидає з гнізда пташенят, вона кидається на землю, волочучи крила, розкриває дзьоба, хоче каркнути — а голосу нема, отож б’є крильми й стрибає, ошаліла, смішна, біля ніг хлопця. Коли він убиває всіх її дітей, вилітає на дерево, відвідує порожнє гніздо і, кружляючи над ним, над чимось замислюється».

Материнська любов — це стихія. Люди змінили її по-своєму. Увесь цивілізований світ, за винятком кількох незайманих культур, чинить дітовбивство. Подружжя, що має двійко дітей, у той час як могло мати дванадцятеро, — це вбивці десятьох ненароджених, між якими було одне, власне те, «їхнє», дитя. Серед ненароджених вони, можливо, вбили найцінніше.

Отже, що робити?

Належить виховувати не тих дітей, які не народилися, а тих, які народжуються і житимуть.

8

Чи гарна дитина? Мені це байдуже. Так кажуть нещирі матері, котрі хочуть підкреслити своє серйозне ставлення до завдання виховання.

Краса, чарівливість, постава, приємний голос — це капітал, яким ти обдарувала дитину, що він, як здоров’я і розум, полегшує їй життєвий шлях. Не варто переоцінювати значення краси: за відсутності інших якостей вона може зашкодити. Тим паче вимагає уважного ставлення.

Гарну дитину слід виховувати інакше, аніж негарну. А оскільки не існує виховання без участі дитини, тож не можна сором’язливо приховувати від неї проблеми, пов’язані з красою, бо саме це псує її.

Це вдавана зневага до краси — пережиток середньовіччя. Як людина, чутлива до краси квітки, метелика, краєвиду, може залишатися байдужою до краси іншої людини?

Хочеш приховати від дитини, що вона гарна? Якщо цього не скаже їй жодна із численних осіб домашнього оточення, це скажуть сторонні люди — дорослі чи ровесники, на вулиці, у крамниці, у саду, будь-де — вигуком, посмішкою, поглядом. Це відкриє дитині упослідженість негарних і непривабливих. Вона зрозуміє, що краса дає привілеї, так само як розуміє, що рука є її рукою, якою можна користуватися.

Так само як хвора дитина може розвиватися нормально, а здорова — стати жертвою нещасливого випадку, гарна дитина може стати нещасливою, а вбрана у панцир незугарності — непомітна, незауважена — може жити щасливо. Бо мусиш, мусиш пам’ятати, що життя, вгледівши будь-яку додаткову цінну перевагу, запрагне купити, видурити чи вкрасти. Шальку терезів із точністю до тисячних часто переважують несподіванки, що прикро дивують вихователів: чому?

— Мені байдуже, чи дитина гарна!

Ти починаєш із помилки і фальшу.

10

Хороша дитина.

Слід остерігатися, аби не плутати хороше й зручне.  Мало плаче, не будить нас уночі, поступлива, спокійна дитина — хороша. Погана — вередлива, галаслива, без очевидної причини викликає в матері більше прикрих, аніж позитивних емоцій.  Незалежно від самопочуття, немовлята бувають менш терплячими і більш терплячими від народження.

Одному досить одиниці неприємних відчуттів, щоб відреагувати десятьма одиницями крику, інші на десять одиниць немочі реагують одиницею плачу.

Одне немовля сонне: ліниві рухи, повільно смокче, квилить жалібно. Друге — збудливе, жваві рухи, чутливий сон, смокче із пристрастю, кричить, аж посиніє.

Дитина захлинається, задихається, аж доводиться приводити її до тями, інколи заледве повертається до життя. Знаю: це хвороба. Лікуємо її риб’ячим жиром, фосфором, безмолочною дієтою. Але ця хвороба дозволяє немовляті вирости зрілою людиною з міцною силою волі, наполегливістю і геніальним розумом. Наполеон також заходився криком у віці немовляти.

Сучасне виховання зосереджене на тому, щоб дитина була не клопіткою, крок за кроком воно призводить до того, щоб приспати, стлумити, знищити все, що є волею та свободою дитини, загартуванням її духу, силою її вимог та бажань.

Ґречна, слухняна, добра, не завдає клопоту — і ніхто не думає, що ця дитина виросте внутрішньо безвольною і не пристосованою до життя.

38

Гаряче, розумне, виважене кохання матері до дитини дає їй право на передчасну смерть, на закінчення життєвого циклу не за шістдесят обертів Землі навколо Сонця, а по спливі однієї чи лише трьох весен. Жахлива істина для тих матерів, які не хочуть переносити тягар вагітності більше, ніж один-два рази.

— Бог дав, Бог і взяв, — каже народ, знавець природи, який знає, що не кожне зерно дає колос, не кожне пташеня народжується придатним для життя, не з кожного корінця виросте дерево.

Суперечлива думка, ніби що більша смертність серед дітей пролетарів, то сильніше покоління залишається жити й зростати. Ні, погані умови, які вбивають слабких, роблять слабшими сильних і здорових. Натомість мені видається істиною інше: що більше матір із заможних верств лякає думка про можливу смерть дитини, то менше шансів у дитини стати хоча б достатньо розвинутою фізично і так само самостійною духовно особистістю. Щоразу, коли в помальованій білою олійною фарбою кімнаті, серед лакованих меблів, я бачу білу дитинку у білій суконочці з білими іграшками, маю прикре відчуття: у цьому хірургічному залі, а не в дитячій кімнаті виховають безкровну душу в анемічному тілі.

«У білому салоні з електричними іграшками в кожному кутку можна отримати епілепсію», — каже Клодін. Можливо, ретельніші дослідження доведуть, що перенасичення нервів і тканин світлом шкодить так само, як брак світла в похмурому підвалі.

Послуговуємося двома виразами: «свобода» і «незалежність». «Свобода», здається мені, означає «володіння»: я розпоряджаюся собою. У «незалежності» маємо витоки волі, тобто чину, який народжується з прагнення. Наша дитяча кімната із симетрично розставленими меблями, наші вилизані парки не є ані місцем, де може проявитися свобода, ані майстернею, де активна воля дитини знайде інструмент для реалізації.

Кімната малої дитини нагадує акушерську клініку, а тій диктувала умови бактеріологія. Намагаючись вберегти дитину від бактерій дифтериту, не переносьте її в атмосферу, перенасичену затхлістю нудьги і безволля. Нині не почуєш смороду пелюшок, що сохнуть, але виразно чути дух йодоформу.

42

Сільський хлопчик Єндрик. Уже ходить.

Тримається за одвірок і обережно перелазить через поріг у сіни. Із сіней, по двох кам’яних східцях, рачкує. Перед хатою зустрів кота: подивилися один на одного і розійшлися. Перечепився через грудку, призупинився, дивиться. Знайшов патичок — сів, копирсається в піску. Побачив лушпиння картоплі, взяв його до рота, відчув пісок на устах — скривився, виплюнув і викинув. Знову на ногах, біжить поряд із собакою — пес брутально збив його з ніг. Скривився, щоб заплакати, але ж ні, щось пригадав собі, тягне мітлу. Мати йде по воду, схопився за її спідницю і вже майже біжить. Гурт старших дітлахів, у них візочок — дивиться; його відігнали — став збоку і дивиться. Два півні б’ються — дивиться. Посадили його у візочок, везуть — випав. Мати кличе. Так минає перша половина з шістнадцяти годин дня.

Ніхто не каже йому, що він дитина, часом відчуває, коли щось понад його сили. Ніхто не каже, що кіт дряпається, що він ще не вміє спускатися сходами. Ніхто не забороняє спілкуватися зі старшими дітьми. «Мірою того, як Єндрик підростав, усе віддалялися від хати дороги його мандрів».

Помиляється, часто блукає — отож набиває ґулі, великі ґулі, отож має шрами.

Але ж ні, не хочу виміняти надмір догляду на його відсутність. Зазначаю тільки, що однорічна сільська дитина вже живе, коли у нас дозрілий юнак лише лаштується до життя. На бога, коли ж це станеться?