Посестри. Часопис №20 / Найважливіші гостинці

Історія з книжки:

Катерина Єгорушкіна. Історії хоробриків із Горішкових Плавнів  / ілюстрації Альони Ястремської . — Харків : Віват, 2021 (1-ше вид. — 2021, 2-ге вид. — 2022) . — 112 с.

Нещодавно книжка побачила світ у Литві та Болгарії.  Також готуються переклади в інших країнах: у Румунії друкована версія, у Великій Британії — аудіоверсія англійською для британських читачів та українською для безкоштовного поширення. 

Книжка про страхи і сміливість, ніжність і близькість, любов і взаємопідтримку. Після кожної із семи цікавезних історій — «Совина порадня» з психологічними порадами для долання страхів.

Видання входило до короткого списку «ТОПу БараБуки 2020».
За історією “Найважливіші гостинці” (про білочок-переселенок) авторка розробила й випробувала заняття з казкотерапії і готова поділитися своїми напрацюваннями з психологами й педагогами, які працюють із біженцями. Такі заняття вже пройшли переселенці в Івано-Франківську, Рівному (Україна), біженці в Афінах (Греція), у Сем’янувці, готуються у Варшаві (Польща).

Найважливіші гостинці

У дуплі високого крислатого бука вирувала метушня. Гілки з насінням тремтіли, а стовбур мало не луснув зі сміху — так залоскотала його сім’я білочок!

— Ти кігті почистила? Як ми в гості до дідуся й бабусі з такими кігтями поїдемо?! — роздавала вказівки мама-Білка, пакуючи валізи.

— Зараз, матусю, — мовила Марта, про себе подумавши: «Треба і гребінець прихопити. Старші білочки люблять порядок у всьому...»

— Ромчику, де твоя зубна щітка?

— Я в садоцьку її забув... — відповів малюк. — О, тато плистлибав з боботи!

Двері дупла відчинилися  — і разом із татом закотилася велика торба.

— Люба, я купив для твоїх батьків горіхові гостинці!

— Як чудово! — втішилася мама-Білочка.

— Сьогодні на Горіховій фабриці ми якраз виготовили свіженькі козинаки з ліщини.

— Ням-ням, — Марта облизнулася. — А горіхову пасту теж купив?

— Звичайно, з апельсиновими цукатами!

— Ото зрадіють дідусь та бабуся... — сказала Марта, дочищаючи кігтик на мізинчику.

— Покваптеся, незабаром потяг, — нагадала мама.

Коли валізи було спаковано, лишилася дрібничка — донести їх до потяга. Тато взяв усе найважче, а мама — усе найцінніше: квитки, бутерброди і малого Ромчика в зуби.

— Шкода, що мене вже так ніхто не візьме... — зітхнула Марта.

— Доню, спробуй сама, — сказав тато. — Тут не так уже й високо...

— Невисоко було в нашому попередньому дуплі! — сердито відповіла білочка.

Марта сиділа на порозі дупла і відчувала, якпаморочитьсяїй в голові, а серденько гупає аж у кінчику хвоста. Відколи вони сюди переселилися, вона ще ні разу сама з дупла не вистрибувала... Спочатку тато і мама носили її в зубах, потім — тримали за лапку. А тепер і зуби, і лапи зайняті.

— Доню, в тебе ж хвіст-парашут, — умовляв тато. — Нам, білкам, падати зовсім не страшно. Ми ж не коні!

— А мені страшно... — сказала Марта, огортаючи себе пухнастим хвостом, ніби шаликом. Від тепла їй ставало легше і тремтіння зникало. Та й серце поверталося на місце — туди, де і має бути.

— Гаразд, — сказав тато. — Я зараз спущу валізи на землю і повернуся по тебе.

Стрибати разом із татом майже не страшно: можна розпустити свого хвоста-парашута і на хвильку заплющити очі. «Як добре, коли рідні поряд, — думала Марта. — Страшно уявити, що було б, якби ми не втекли від тієї жахливої пожежі». Думки стрибали в голові білочки, а в серці був дивний настрій: вона тішилася, що побачить рідний Горецьк, і сумувала, бо їхнє дупло вигоріло до тла разом із усіма речами, які вона звикла любити. Запашна подушечка з хмелю, полотняний ведмедик Капчик, улюблені книжки про людей та інших фантастичних істот. Усе це перетворилося на попіл. Сумно повертатися в містечко, яке було сповнене зелені і сміху, друзів і веселих пригод. Воно було, а тепер майже немає.

Вціліли лиш кілька дерев, що росли біля річки. Напевно, набралися вологи від води, і вогонь їх не зачепив. Власне, в одному з таких дерев і мешкали дідусь та бабуся. Мама-білочка хотіла забрати їх у Горішкові Плавні, та старенькі не погодилися: мовляв, у рідному дуплі і стіни гріють.

— Обережно, двері зачиняються! — сказав провідник пан Борсук, і потяг потихеньку рушив. Марта й Ромчик повсідалися коло вікна й чекали, коли ж побіжать дерева. Але дерева за вікном нікуди не побігли, а поповзли, начеравлики. Власне, як і сам потяг. Хоч він у квитку і називався «швидким», проте вочевидь ішов пішки, а не їхав. Такий собі потяг-пішохід, який гуляє рейками для власного задоволення.

Добре, що є книжки і бутерброди. З ними можна спокійно їхати навіть у такому суперповільному потязі.

— Тук-тук, тук-тук... — розмірено стукотіли колеса.

Птахи на верхніх полицях уже поснули, та й маленькі білочки все частіше позіхали.

— Лягаймо сонькати, — сказав тато і дав дітям подушечки.

— Надобраніч!

Раніше потяг у Горецьку стояв довго, щоб встигли вийти юрми пасажирів. А тепер він зупинявся лиш на три хвилини, тож часу вистрибнути було обмаль.

— Хутчіш! — вигукнув пан Борсук. — Бо поїзд рушить далі.

— Обережно, не пошкодьте оту торбину, — просила мама-Білка. — У ній — найважливіші гостинці.

Сонечко випливло з крайнеба й освітило верхівки пагорбів та маківки дерев. Деякі з них були чорні, обгорілі, а були й зелені. Серед них височіла вільха, яку вже багато років лоскотали дідусь із бабусею, стрибаючи з гілки на гілку та змітаючи павутинки своїми хвостиками.

— Ще трішки — івже будемо на місці, — сказала мама-Білка.

Широкі стежки Горецька стали вузькими, позаростали травою, подекуди посеред дороги валялося сухе гілляччя.Малюки позіхали, намагаючись уважно дивитися під ноги й не перечепитися.

— От і прийшли, — повідомив тато, з полегкістю опустивши валізи біля вільхи.

Діти враз забули про сон і з радістю полізли на дерево. Так знайомо заскрипіли двері... І на гілку-ґанок вийшлидідусь і бабуся. Не стримуючи сліз, вони обіймали своїх рідних і примовляли:

— Як ми скучили за вами! Як же ви виросли!Вітаємо-вітаємо! Проходьте до нашої скромної оселі.

Білочки так стрибали й обіймалися, що, врешті-решт, усі попадали на купу й покотилися на середину вітальні. У дуплі пахло вогкістю, грибами і волоськими горіхами. Мама-Білка дістала торбинки з гостинцями, а дідусь пішов заварювати чай.

— Ми привезли вам найсмачніші горішковоплавські козинаки, — сказав тато.

— І голіхову пасту, — додав Ромчик.

— І ще дещо особливе, — мовила мама і полізла у другу торбинку.

— Ой, та годі вже! — схвильовано сказала бабуся. — Головне, що ви приїхали, що всі живі-здорові.

Мама-Білка розгорнула вологу ряднину -- і звідти визирнули... пророслі жолуді і малесенькі саджанці сосен, схожі на пухнасті скуйовджені травинки.

— Це дітки нашого рідного дуба, — мовила мама. — Мені вдалося їх врятувати. А сосонки — горішковоплавські.

В очах бабусі застигли сльози, Марта і Ромчик принишкли, ніби перед ними розгорнули скриню із самоцвітами.

— Оце так сюрприз, люба! Ти вмієш здивувати, — вигукнув тато.

До вітальні зайшов дідусь із заварником духмяного чаю.

— О! Ці гостинці треба якнайшвидше посадити, — діловито мовив він. — Давайте поснідаємо і одразу до справи!

— Ура! Ми будемо саджати ліс! — радісно вигукнула Марта.

— У мене є ігласкова лопатка — я буду копати, — сказав Ромчик.

— А я кластиму жолуді, — мовила Марта.

— І разом поливатимемо, — з усмішкою додала бабуся.

Поснідавши, білочки взяли інструменти, торбинку з саджанцями і вийшли з дупла.

— Зараз я вам щось покажу, — змовницьки підморгнув дідусь і повернув ліворуч коло входу.

— О, гірка! — радісно вигукнув Ромчик (це було єдине слово, в якому літера «р» майже вдавалася малюкові).

— Еге ж, — усміхнувся дідусь. — Я теж байдиків не бив...

Гірку було зроблено зі стовбура поваленого дерева. Дідусь дбайливо вибрав серцевину та відполірував поверхню, щоб жодна скалка не заважала легкому польоту. Потім прикріпив гірку коло входу в дупло, щоб у разі потреби можна було швиденько з’їхати вниз чи спустити важку торбину.

— Оце так розвага! — сказала мама. — Хто спробує?

— Звісно, я, — мовив тато і радісно полетів униз, на купку сухого листя. — Юху-у-у-у!

За ним із вереском з’їхав Ромчик.

— Мартусю, а ти хочеш? — обережно спитала мама-Білка, помітивши доньчине хвилювання.

— Так, хочу, — сказала Марта, набравши повні груди повітря. — Ви ж зі мною, правда?

— Звісно, доню. Ми завжди з тобою.

Раптом білочка відчула, ніби стала більшою за себе, більшою за свої сумніви — такою великою, як небо. Тепло й довіра розлилися в її тілі,і хвостик знову став надійним парашутом.

— Юху-у-у-у!

Марта з вітерцем спустилася вниз, плюхнувшись на листячкову купку.

За нею з’їхали мама та дідусь із бабусею.

Дідусь заскочив на дерево і швиденько зачинив двері.

— Ура! Всі на місці. Гайда до роботи! — вигукнув тато.

Стрибати по горілих гілках не хотілося: нежива деревина може будь-якої миті тріснути. Тож білочки пішли по землі. Довкола стояла незвична тиша: де-не-де чути було пташок.

— О, це наш рідний дуб! — вигукнула Марта. — Погляньте, коло нього вже зеленіє трава.

Марта почала гладити травичку, і раптом побачила там... свого ведмедика Капчика! Він був брудний, у сажі, але цілий!

— Мій Капчику... — білочка пригорнула його до серця.

— Схоже, на твого ведмедика чекає тепла ванна, — усміхнулася мама.

Раптом Ромчик почав схлипувати.

— Синку, що сталося? — спитав тато.

— Я...я... — затинався Ромчик. — С-стояв там... А... а в-внизу все голіло...

Тато обійняв Ромчика.

— Ти вчинив правильно: вибіг з дупла і покликав на допомогу. Небезпека трапляється, тому важливо знати, як діяти. Ми пишаємося тобою, синку.

— Я.. я... б-боявся, що в-вогонь забеле вас... у мене... —  схлипував малюк.

— У кожного з нас є інстинкт самозбереження, — мовив тато. — І коли ми бачимо вогонь, то тікаємо від нього. А також рятуємо інших, загрожених небезпекою. Ми всі врятувалися завдяки інстинкту. До речі, йому допомагає наш острах. Наприклад, ми побоюємося вогню чи води. Головне, щоб побоювання не переросли у великий страх. Саме від великого страху ми часом діємо нерозважливо.

— Н-напевно, у мене селедній стлах, — сказав Ромчик, витираючи сльози.

— І ти маєш повне право його відчувати, — мовив тато, погладжуючи сина по спинці. — Мине час, і твій страх знову стане маленьким помічником корисного інстинкту.

— Ін-стин-кту са-мо-збе-ле-зе-ння! — повільно по складах вимовив Ромчик.

Тим часом долинув голос дідуся, який розчищав землю для саджанців:

— Гей, хлопці! Де ваші лопати?

— Вже йдемо! — вигукнув тато. — Ходімо, синку.

Бабуся, дідусь, мама-білочка і Марта вже спланували невеличкий лісок.

— Сосни ростуть швидше, ніж дуби, — пояснювала мама. — Тож коли ми повернемося в Горецьк, спершу оселимося на сосні.

— І будемо їсти смачненькі шишки, — зраділа Марта.

— А потім підростуть дубочки, — сказала бабуся. — І ви зможете облаштувати собі справжнє дубове дупло.

— Ура! — втішилася Марта. — Чуєш, Ромчику: ми знову житимемо у дубовій хатинці! А ти, Капчику, чув? Я тебе неодмінно візьму з собою.

— Ох і залоскочемо ми дуб таким веселим сімейством! — засміявся тато.

Коли ямки були готові, Марта обережно поклала жолуді паростками догори, а Ромчик із бабусею взялися поливати.

— Сосонки трохи прим’ялися в дорозі, — сказала мама-Білка, загортаючи коріння пухкою землею. — Та коли вони побачать наше горецьке сонечко, неодмінно виструнчаться.

— Це буде найкращий ліс у цілому світі! — радісно оголосив тато.

— Так, — мовила мама-Білочка. — Наш найдорожчий дім.