Посестри. Часопис №19 / Привид Капусти

Із Привидом Капусти я познайомилася у власному холодильнику. 

Ви щойно подумали: ха! якщо запакуватися в холодильник, сидіти там, мерзнути, то й не таке вбачиш. Але я відповім: щоб знайти привида у будь-чиєму холодильнику, не обов’язково залазити туди з ногами. Досить обережно просунути носа.

Мій ніс, наприклад, одразу зрозумів – щось тут не так. Ковбаса була з’їдена, грушки понадкушувані, сир обгризений. Хтось підозрілий соромливо ховався за купкою йогуртів і був зовсім як звичайна капустина, лише прозорий.

- УУУУУУ! – не дуже страшно пробурмотів він і спробував глибше заритися в йогурти.

- Хто ти? – спитала я.

- А мене що – видно?

- Видно.

- Ой!

Потім під помідорами заворушилася інша істота. Схожа на морквину, лише прозора.

Якби я боялася мишей, то дуже б заверещала. Хоча, звісно, це були не миші, а привиди. Справжнісінькі. Привид Моркви і Привид Капусти.

- Будь ласка, зроби вигляд, що готуєш із нас борщ, - попросили вони раптом. 

Я була неабияк здивована. По-перше, не щодня вдома виявляєш привидів, хай і таких, м’яко кажучи, дивненьких.  По-друге, поведінка їхня була нетиповою (хто тут кого лякає, узагалі не ясно), а прохання - то й геть збивало з пантелику. 

- Будь ласка, зроби вигляд, що готуєш із нас борщ, - повторили привиди, - хіба тобі важко? Вони вискочили з холодильника, продріботіли  ніжками по стільниці й приземлилися на кухонній дошці.

Помітивши моє вагання, Привид Капусти занервував:

- Що за люди! Та ж сказано: допоможи, а ти й пальцем не повела, щоб урятувати двох бідолашок!

- Бідолашок? А хто зжер ковбасу? - обурилася я.

- Проїхали, - пробурмотів привид, - Ти краще зроби, що просять, бо нас от-от згамає твоя тваринка. У холодильнику ми, до речі, ховалися - поки ти не прийшла й усе не зіпсувала. Вдай, ніби кришиш нас, тільки ножем сильно не штрикай. Так здаватиметься, ніби ми прості собі овочі. 

Але в мене жодної тварини не було. Ні кота, ні песика, ні хом’ячка, ні рибок, ані черепахи. Здається, привиди Моркви й Капусти просто морочили голову.

- Не буду я нікого кришити, -  буркнула їм у відповідь, - геть із моєї дошки!

- Як нема? А під ліжком?

- Що за мана! – я пішла у спальню, зазирнула під ліжко, але, звісно ж, нічого не побачила. Навіть пилу особливого не було після вчорашнього генприбирання.

Повернулася на кухню із думкою, що от зараз як візьму віник і як вимету геть малих нахаб! Нехай деінде собі бавляться. Але вони справді здавалися наляканими. Тулились одне до одного на дошці, тремтіли і стежили за мною вилупленими очима. 

- Врятуй нас, будь ласка! – прошепотів Привид Капусти. – Там – ааааааааа – п-п-при-вв- вид----дд Зайчика!

Привид Зайчика перескочив через поріг, м’яко хитаючи прозорими вушками. У лапках він тримав листок від мого вазона (до речі, улюбленого) і облизував його, як льодяник. Я зробила вигляд, ніби шаткую овочі для борщу, але це було таке собі маскування. Майже-невидимий-Зайчик одразу ж усе зрозумів.

- Відійди, будь ласка, від мого сніданку, - чемно попросив він.

Овва! Щоб це у мене вдома, просто на моїй кухні, один більший привид схрумав двох менших!

- Утікай геть! – насупилася я, - нічого тут вештатися, це не покинутий замок, урешті-решт. 

Привид Зайчика принюхався, облизався і обережно почав обходити мене збоку. Я вже прихопила була віника,  зібралася відбивати привидів Моркви й Капусти, аж раптом прозорий Зайчик затремтів, хитнувся над підлогою - і шустьнув під табуретку. 

- Ой-йой-йой! – зашипів він тихенько, - не кажи, що я тут!

Я роззирнулася, в чому річ, і побачила рудувату тінь, її великий хвіст мерехтів, як світло від фари. Не те, щоби я аж так зналася на  привидах, але з першого ж погляду зрозуміла: новенький був Лисичкою. Та скільки ж вас тут! Це вже починало дратувати.

- Дорога моя, - ласкаво звернувся Привид Лисички, - у мене дуже нагальна особиста справа до одного Зайчика. Підкажи, будь ласка, де він подівся, щойно ж був.

- Це – не зоопарк! – відрубала нечемно я. – Це нормальний людський дім без зайчиків, без верблюдів, без ведмедів...

От даремно згадала ведмедів. У коридорі щось задвигтіло, затріщало – і через двері просунув великий, як холодильник... – правильно!  - Ведмідь. Годі й казати, що теж прозорий, та це не заважало йому незграбно трощити речі, на які наступав і в які врізався. Лисичка заскочила в шухляду з документами, тільки хвіст майнув, і зачаїлася там.

- АААААААА, - проревів Привид Ведмедя, - де вона, де злодійка, де хитрунка? Розірву, розтопчу, розкришу на прозорі руді шматочки!

Зізнаюся, на місці Лисички я й сама заховалась би куди подалі. Рев був переконливий.  Про всяк випадок я присіла за кріслом, міцно стискаючи віника у руках.  Не можу зрозуміти, чому всі ці привиди обрали мій дім – і як їх звідсіля спровадити?

Поки я міркувала про дієвий засіб витурення привидів, прозорий Ведмідь зірвав штору, перекинув сміттєве відро, буцнувся лобом об шафу, з якої посипалися мої, перепрошую, труси, випадково сів на інший (неулюблений) вазон і розчавив диню на підлозі. 

Мені ще ніколи не доводилося виганяти привидів, тому я розгубилася. На щастя, за дверима знову щось гупнуло. Привид Ведмедя одразу, як був, на одній лівій лапі, спинився – повів вухом, щось там нюхнув, підлетів до стелі – і з розгону запакувався на антресоль. Як він тільки там помістився – не уявляю.

А на порозі уже стовбичив Привид Пса! Мисливського. 

- Я ніколи їх усіх звідси не вижену, - подумалося у відчаї, - шість привидів! У мене вдома! Морква й Капуста - на стільниці, Зайчик під табуреткою, Лисичка в шухляді, Ведмідь на антресолі, Пес у коридорі. Повний капець.

- Гав! – сказав грізно Мисливський Пес, теж, між іншим, прозорий, як і решта гостей, - де ведмедище? Нюхом чую: він десь тут.

Я поволі піднялася з-за крісла із віником, як прапором у руці. 

- Так! Усі привиди – на вихід! Миттю! Це приватна територія. 

Але замість виходу стався іще один вхід. Крізь стінку проступив господар Пса –Мисливець. Він був таким же дебелим вусатим дядьком, як і мої сусіди, тільки прозорим. Із кишені Мисливця стирчав прозорий смартфон. Мисливець безцеремонно розглядав мою квартиру. Ну просто чудово! Що далі, то веселіше.

- Шановний! – звернулася  я до Мисливця. – Тут приватна територія, полювати на будь-кого заборонено. 

- Привидам можна все, - відрізав він і продовжив полювання.

Я замахнулася віником, та марно. Як ви вже здогадалися, віник тільки пройшов крізь привида, що любісінько собі й далі нишпорив житлом, як у себе вдома.

Привиди Зайчика, Ведмедя і Лисички тремтіли у схованках. Пес винюхував щось поблизу капців, Мисливець роззирався по кухні. Морква й Капуста із цікавістю блимали очками з дошки. Я сіла й обхопила голову руками.

- ААААА-ПЧХИ! – пролунало раптом так голосно, що Ведмідь звалився з антресолі. – Апчхи! Апчхи!

Мисливець тримався прозорими руками за носа й не міг спинитися. – Апчхи! – Кап..! Апчхи! Капу... Пчхи! Хто приніс сюди цю бридку – АААААпчхи! – капусту?

- У мого пана алергія на капусту, він її на дух не переносить, - ніяково пояснив Привид Пса, переминаючись із лапи на лапу. Він не дуже розумів, яка тепер команда: ловити ведмедя чи рятувати господаря. Зрештою, обрав друге, схопив мої кухонні серветки в зуби й підніс до Мисливця.

- На вихід, - скомандував господар, - ААААпчхи, апчхи! це ж треба додуматися – тримати вдома капусту!

Привид Мисливця, Привид Пса і мої серветки зникли за дверима, грюкнувши наостанок так, аж Зайчик вилетів із-під табуретки - просто на стільницю. Привид Капусти заверещав тонким голосом і шмигнув у розчинене вікно. Привид Моркви промчав крізь двері з не меншою швидкістю. Прозорий Зайчик понюхав кухонну дошку, все ще не вірячи, що ось так образливо вхопив облизня.

Побачивши свою їжу у вигляді Зайчика, не стрималася Лисичка. Вона вискочила з шухляди й аж потім зрозуміла, що, крім Зайчика, у домі лишався ще й Ведмідь.

- Ой! – пискнула руда тінь і теж дременула геть. Ведмідь почухав свою прозору спину, яку забив під час падіння (як тільки може забитися привид – не питайте, не знаю), наприкінці перевернув тумбу зі взуттям – і вилетів крізь стіну. Все. Привидів нема! Я підхопила віник, щоб поприбирати розгардіяш, який вони мені лишили. За півгодини все було на місці, окрім серветок, дині та вазона (неулюбленого). Ставлячи віник на місце, я помітила якусь тінь у кутку. Це був невеличкий прозорий смартфон, що вилетів із кишені Привида Мисливця. Він блимнув і розрядився.