Посестри. Часопис №195 / Поверхні

Страшно мені було ступити на прозору поверхню

що утворювала вікно в підлозі тераси,

сто поверхів над землею – стати там, дивитися вниз –

але друг попросив: сфотографуй мене з хмарочосами на тлі міста,

тож відійшла назад, аби більше вмістити в кадр,

і несвідомо поставила ногу

з надійної плити на скло,

на цю крижину, яка зараз трісне.

І не зауважила, як падала крізь поверхи

на іншу поверхню: закутого в лід озера

в парку поруч з житловим масивом,

де в зимових сутінках, в ковзанах брата

я самотньо каталась у тьмяному світлі ліхтарів,

виписуючи полоззям вісімки.

Було мені десь дванадцять років. Озеро-черевомовець

кожне речення починало потріскуванням.

          – Кристино! – тепер вже я в кадрі,

друг фотографує мене в оці безодні.

Я дивлюся вниз, дивлюся вниз,

а коли хочу втекти,

малюю ногою вісімку.