Посестри. Часопис №177 / Написи в парку

Вони миготять на спинках

лавок і зникають

за спиною волоцюги

 

або грифом гітари

блюзмена, якого слухає

двійко змоклих дітей,

 

або в зграйці, що вилетіла

на годинку з офісів

і копирсається в ланч-боксах.

 

Ось епітафія двадцятип’ятирічного юнака: ВІНСЕНТ М. БОЛАНД

ТОДІ, ТЕПЕР І ЗАВЖДИ МЕШКАНЕЦЬ НЬЮ-ЙОРКА

4 СЕРПНЯ 1976 – 11 ВЕРЕСНЯ 2001.

 

А ось – мов кіч реклами –

присвята НАШОМУ УЛЮБЛЕНОМУ

МОРОЗИВУ ВІД ЯКОГО ТАНУЛИ НАШІ СЕРЦЯ.

 

Жодної ієрархії.

Жарт, жалоба, жар

освідчення в коханні

 

на лавці з облізлою фарбою,

де десять років тому відбулося

ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ СІМХИ Й ДАНА.

 

Серед свистків, криків зі стадіону, приглушених

ударів м’яча о шкіряну рукавицю –

дати війни, прохання про хвилину мовчання.

 

Я ходжу, читаю, записую.

Афоризми, закляття

в трьох, максимум чотирьох рядках.

 

ВИЙДЕШ ЗА МЕНЕ?

ПРОМОВИЛА «ТАК»!

Це звучить наче пісня.

 

Може, в ній код,

а написи – це двері

невидимих сейфів?

 

Або радше розсіяні

парком сірі карти,

якими грає пам’ять.

 

Які грають пам’яттю.

Записуються на них

прибутки й втрати,

 

тільки б не все було записано

у втрати.

Тільки б тіні бігунів на доріжці

 

привели в рух літери:

АЛЛІСОН, ХРИСТИНІ

І ЛІЛЛІ – НАЙСПРИТНІШИМ СПРИНТЕРКАМ.