Посестри. Часопис №194 / «Заблизько я, щоб снитися йому...»

Заблизько я, щоб снитися йому.

Не пурхаю над ним, не вислизаю

від нього під корінням. Я заблизько.

Не моїм голосом співає риба в сіті,

не з мого пальця котиться каблучка.

Заблизько я. Великий дім палає

без мене, що на поміч зве. Заблизько,

щоб дзвін дзвенів на волосині в мене.

Заблизько, щоб могла ввійти як гість,

перед яким розходяться всі стіни.

Ніколи вдруге вже не вмру так легко,

так надто поза тілом, так невільно,

як в сні його раніше. Я заблизько,

заблизько. Чую свист

і бачу блискіт луски того слова,

в обіймах знерухоміла. Він спить,

в ту мить доступніший раз баченій в житті

касирці цирку шапіто з єдиним левом,

аніж мені, яка під боком.

Тепер для неї в нім росте долина

рудаволиста, замкнена засніженим горбом

в лазурному повітрі. Я заблизько,

аби упасти йому з неба. Крик мій

його хіба що б міг збудити. Бідна,

обмежена до власної особи,

а змійкою ж була, була ж берізкою,

а виривалась поза всі лади й склади

у переливі шкір. А мала ж

дар зникнення з-перед здивованих очей –

багатство над усі багатства. Близько,

заблизько я, щоб снитися йому.

З-під голови його виймаю руку –

здерев’янілу, повну вигаданих шпильок.

На кожній з них – перелічити можна –

повергнуті усілись янголи.