Посестри. Часопис №194 / «поки птаство видзьобує останні червоні ягоди з неба...»

поки птаство видзьобує останні червоні ягоди з неба

я обводжу губами тінь на немитому склі

так наче засвідчую власну присутність у світі

який входить у м'ясо мови і в м’яз язика

покришеним стомленим заледве рухомим

як хірургічний ніж що безсоромно обмацує тіло

 

ось бери цей час у долоні і край ним серце до крові

спершу своє, потім – друга найближчого, потім – сусіда

потім кожного, хто має відвагу любов’ю

рухати світ безжальних метафор, усю його тісняву і задуху

немов рятувальник, що дістає людей з-під завалів:

 

спершу кожного, кому вже несила розсипатись на пітьму і мовчання,

потім – сусіда, потім – друга найближчого, потім – себе

 

31.10.2024