Посестри. Часопис №103 / «сподіваєшся буде що згадати...»

сподіваєшся буде що згадати

а тополиний пух пролітає повз місто
і працівники нічних магазинів
вішають таблички з запереченнями майбутнього
доки вагони метро не заведуть свою необтяжливу музику
складену з голосів і торохкотіння задля всього найкращого

любов не минає
минає не любов 
а ефірний час
що спливає в очікуванні нової зміни
нової амбітної команди
інших голосів

квіти терпляче витримують випробування життям без води
ангели бронюють білети
у вагони другого класу
оптимальний як вони думають варіант
задля того аби дістатися мети
і надто не забруднитися