Посестри. Часопис №194 / Оповість про зустріч із сестрою-жалібницею

З книги Ханни Літвін «Наш Свідермаєр», Księży Młyn, Лодзь, 2023

Початок уривку у номері 190

У лікарні Леокадія намагалася допомагати як уміла. Через два дні Аза лежала вже у звичайній палаті з кількома жінками. Виявилося, на щастя, що це не інфекційна хвороба, хоча й не було зрозуміло, що з нею. Лихоманка припинилася, і хвора потроху одужувала, але була ще дуже слабкою. Леокадія приносила до лікарні сонячні фрукти й частувала ними пацієнтів, лікарів і сестер. І якось одна з сестер-жалібниць, симпатична брюнетка двадцяти з чимось років, заговорила з нею польською. Запитавши Леокадію, чому вона тут, назвала себе:

– Я Ізабеля Радзівіл – інструкторка в польовому шпиталі на Подолі. Спостерігаю за вами і подумала... Я і ще кілька польок вступили два місяці тому до Надєждинської громади сестер-жалібниць. Гадаю, що свого чоловіка ви швидко не знайдете, то, може, варто приєднатися до нас?

– У мене не було таких планів, але завжди приємно допомагати, тим більше, що... – тут голос Леокадії затремтів, бо охопило її почуття самотності, коли подумала про Володю та поранених з вокзалу, – але в мене немає ніякого досвіду в медицині, – завагалася вона.

– Це нічого, якщо тільки ви схильні до милосердя. Зазвичай навчання на медичних курсах триває близько року, але зараз війна і потреба в сестрах дедалі зростає, тож якщо ви зацікавлені, знайдіть мене завтра вранці в шпиталі на Подолі.

Поки сестра Ізабеля віддалялася в своєму білому халаті, Леокадія вже прийняла рішення.

Шпиталь на Подолі, у київській місцевості, розташованій низько над рікою, містився в наметах на площі перед Гостинним Двором. Він не був переповнений, і не було у ньому того хаосу, який панував на вокзалах. Хворі та поранені лежали на матрацах, наповнених сіном, на металічних ліжках зі сніжно-білими простирадлами та чорними табличками, на яких крейдою було написано дані пацієнта й можливі зауваження лікаря. Панувала тиша, і в цій тиші граційно та безшумно рухалися сестри, підходячи до пацієнтів і звертаючись до них упівголоса, майже пошепки.

«У наступних наметах є амбулаторія, аптека, а за Контрактовим Домом – намет, в якому кухня, – говорила сестра Ізабеля, супроводжуючи Леокадію по території. – Вже є окремий хірургічний намет. Персонал – це, звичайно, лікарі, ми, сестри, та санітари. Ви заміжня, але, будь ласка, не розголошуйте цього. Сестрам заборонено виходити заміж, однак іде війна, тож можна відступити від цього правила. Проте застосовуються однакові правила служби, однакові засади, незалежно від сімейного стану. Розумію, що ви повнолітня. Завтра, будь ласка, принесіть метрику й свідоцтва, якщо у вас вони при собі. Запишу вас на курс. Теоретичні заняття проходять у різний час, в залежності від занять практичних, тобто того, що потрібно постійно робити пацієнтам. Ви будете працювати у всіх наметах, ознайомитеся з роботою у всіх відділеннях лікарні. Ви матимете невелику зарплату на рівні медсестри (40 рублів) та довідку на час тривання курсу, а після складання іспиту отримаєте диплом та направлення на службу. Це вас влаштовує?»

Це влаштовувало Леокадію, навіть дуже. Вона була у захваті від того ладу, чистоти й тихого професіоналізму сестер із лагідними, повними співчуття усмішками. Вона хотіла бути такою, як вони.

А повернувшись до готелю, довго вдивлялася в метрику.