Посестри. Часопис №194 / «говорили надламано – схрипуючи, як ворони...»

говорили надламано – схрипуючи, як ворони,

яким час чи то летіти кудись, чи то повертатися звідкись –

гойдаючи сухе гілля голосу, як колиску без немовляти –

 

бачили у очах паркан невикрикуваного – п’ястуками гатили

у небо – і все злітало, тріскалось, падало, розшматовувалося –

за зачиненим замком серця, його мерехтливою аритмією

 

курили багато – більше, ніж треба, і менше, ніж досить, щоби померти –

ховались за димом, щоб не побачити зайвого – не зустрітися поглядом

з тим, з чого не вийти – тепер і ніколи – з чого не виростити

 

ні щирості, ні брехні – лише паузу,

довгу і незручну, як одяг з чужого плеча

(того, хто оратиме землю цю віднині й довіку)

 

вдягали в цю паузу птаха з чорним одненьким крилом

й носили на шиї, і вітер вертали на кола свої

 

і літо плечима здригало

йшло вздовж ріллі й не оберталося

 

22.09.2024