Посестри. Часопис №193 / Професор Шпаннер

1.

Того ранку ми були там вдруге. День був погожий, травневий, прохолодний. Вітер від моря віяв свіжий, нагадуючи щось із минулого. За деревами широкої, асфальтованої алеї височіла стіна огорожі, за якою простягалося просторе подвір’я. Ми вже знали, що нам доведеться побачити.

Цього разу нас супроводжували двоє літніх чоловіків. Вони прийшли як «колеги» ШпаннераШпаннер Рудольф (1895–1960) – член НСДАП, патологоанатом і професор медицини в ґданському Інституті анатомії Медичної академії (один із лікарів, відповідальних під час Другої світової війни за виробництво нацистами «мила з людей».[1] – обидва професори, обидва лікарі та вчені. Один високий, сивий, із худорлявим і шляхетним обличчям, другий такий же високий, але при цьому кремезний і важкий. Його повне обличчя виражало добродушність і ніби занепокоєння.

Вони були одягнені досить схоже і не по-нашому, а радше на провінційний манір – у чорні довгі весняні пальта з добротної вовни. На головах у них були м’які, також чорні капелюхи.

Скромний, нештукатурений цегляний будиночок стояв у кутку подвір’я, осторонь, як другорядний павільйон великої будівлі, в якій розміщувався Анатомічний інститутІнститут анатомії – йдеться про Інститут анатомії Медичної академії в Ґданську, який був розташований у Вжещу (нині мікрорайон Ґданська).[2]. 

Спершу ми зійшли до просторого, темного підвалу. У похилому світлі, що падало з далеких, високо розташованих вікон, померлі лежали, як учора. Їхні тіла, голі, біло-кремові, молоді, схожі на тверді скульптури, були в ідеальному стані, незважаючи на те, що вже кілька місяців чекали тут на момент, коли, нарешті, перестануть бути потрібними.

Лежали, як у саркофагах, у довгих бетонних басейнах із піднятими кришками – вздовж, один на одному. Мали руки випростані вздовж тіла, не складені на грудях, згідно з похоронним ритуалом. А голови відрізані від тулубів так рівно, наче вони були з каменю.

В одному з цих саркофагів на стосі померлих лежав уже відомий «моряк» без голови – чудовий юнак, великий, як гладіатор. На його широкій грудях був витатуйований контур корабля. Через обриси двох димарів проходив напис даремної віри: «Бог із нами».

Ми мали – один за одним – два басейни, повні трупів, а обидва іноземці йшли поруч і також дивилися. Вони були лікарями і краще за нас розуміли, що це означає. Для потреб Анатомічного інституту при університеті вистачило б чотирнадцять трупів. Тут їх було триста п’ятдесят. 

Дві діжки містили лише безволосі голови, відрізані від тих тіл. Вони лежали одне на одному – людські обличчя, наче зсипані в яму картоплини: абияк; одні на боці, як лежать на подушці, інші перевернуті вниз або горілиць. Жовтуваті і гладкі, також чудово законсервовані, також рівненько відрізані від шиї, наче кам’яні.

У кутку однієї діжки лежало горілиць те невелике кремове обличчя хлопця, якому на момент смерті могло бути вісімнадцять років. Легко скошені темні очі не були заплющені, а лише злегка опущені. Повні вуста, такого ж кольору, як і обличчя, набули виразу страдницької, сумної посмішки. Рівні брови виразно піднеслися до скронь, ніби з недовірою. Очікував – у цій найдивнішій, непідвладній його розумінню ситуації – на остаточний вирок світу.

Далі були знову басейни з померлими, а потім чани з людьми, розрізаними навпіл, порубаними на частини і з обдертою шкірою. Тільки в одному басейні лежали окремо і далеко нечисленні останки жінок.

Окрім того, в підвалі ми побачили ще кілька порожніх басейнів, ледь закінчених, без кришок. Це означало, що запас трупів, необхідних живим, був недостатнім, що існував намір збільшити кількість.

Пізніше ми з обома професорами перейшли до червоного будиночка і там побачили над охолодженим кострищем величезний казан, повний темної рідини. Хтось, обізнаний із місцем, підняв кришку і кочергою витягнув нагору обтікаючий рідиною, виварений людський торс, попередньо оббілований.

У двох інших казанах не було нічого. Але поруч, на полицях заскленої шафи, лежали в ряд виварені черепи і гомілки.

Ми також побачили скриню, в якій були складені шарами очищені від жиру, тонко нарізані пасма людської шкіри. На полиці стояли банки з каустичною содоюКаустична сода – гідроксид натрію, що використовується, зокрема, для виробництва мила; речовина дуже токсична.[3], біля стіни – вмонтований у мур казан із розчином і велика піч для спалювання відходів і кісток.

Нарешті, на високому столі лежали шматки білого, шорсткого мила та кілька металевих формочок, забруднених засохлим милом.

Цього разу ми не полізли по драбині на горище, щоб подивитися на купу черепів і кісток, що там височіла. Ми зупинилися лише на мить у тій частині двору, де виднілися сліди повністю спалених трьох будівель, залишки металевих печей крематорійного типу та численні труби й дроти. Відомо, що і червоний будиночок вже двічі підпалювали. Однак щоразу пожежа була вчасно помічена і загашена. Ми вийшли разом із професорами, але ті одразу відокремилися від нас і, під проводом когось незнайомого, пішли своєю дорогою. 

2.

Перед КомісієюКомісія, що діяла в 1945–1950 роках як Головна комісія з розслідування злочинів нацистів у Польщі, до її складу входила також і Зоф’я Налковська. Завданням Комісії було розслідування злочинів, скоєних владою Третього Рейху в 1939–1945 роках у Польщі стосовно польських громадян в інших країнах, окупованих нацистами, та на території Німеччини; крім того, збирання матеріалів, що підтверджують ці злочини, їх аналіз та оприлюднення результатів.[4] свідчить молодий, худий і блідий чоловік із виразними блакитними очима, приведений на допит зі в’язниці. Не має поняття, що ми від нього хочемо.

Говорить обдумано, серйозно і сумно. Однак говорить польською мовою, тільки з іноземним акцентом, трохи картавлячи. 

Каже, що є мешканцем ҐданськаҐданськ – місто на півночі Польщі, в Поморському воєводстві, на березі Балтійського моря.[5]. Навчався в загальноосвітній школі, потім закінчив іще шість класів і склав іспити на атестат зрілості. Був добровольцем, був харцером. Під час війни потрапив у полон і втік. Працював на вулиці – очищав від снігу, потім на фабриці боєприпасів. Звідти теж утік. Все це відбувається в Ґданську.

Німець оселився у його матері, коли батька забрали до концентраційного табору. Цей німець дав йому роботу в місцевому Анатомічному інституті. Так він потрапив до професора Шпаннера.

Професор Шпаннер писав книгу про анатомію і взяв його на роботу препарувальником трупів. Викладав в університеті, такий собі курс препарування для студентів. Планував видати свою книжку, для тієї книжки працював. Його заступник, професор ВольманнВольманн Фрідріх – німецький анатом, який під час Другої світової війни працював у ґданському Інституті анатомії. [6], теж працював, але він не може сказати, чи над якоюсь книжкою, чи просто так...

Ця будівля була добудована в 1943 році як Палярня. Тоді Шпаннер придбав машини для відділення м’яса і жиру від кісток. З кісток мали робити скелети. У 1944 році професор Шпаннер наказав студентам відкладати жир із трупів окремо. Щовечора після закінчення занять, коли студенти йшли, робітники забирали тарілки з жиром. Були також тарілки з венами і м’ясом. Тож м’ясо викидали або спалювали. Але люди в місті скаржилися в поліцію, тож професор наказав тоді спалювати вночі, бо був занадто сильний сморід.

Студентам також було наказано повністю відділяти шкіру, потім жир, а потім, згідно з підручником препарування, м’язи аж до кісток. Жир, який робітники збирали з тарілок, лежав протягом зими, а потім, коли студенти виїжджали, його протягом п’яти-шести днів переробляли на мило.

Професор Шпаннер також збирав людську шкіру. Вони разом зі старшим препарувальником фон Берґеном мали її вичиняти і щось з неї робити.

– Старший препарувальник фон Берґен був моїм безпосереднім начальником. Заступником професора Шпаннера був доктор Вольманн. Професор Шпаннер був цивільною особою, але зголосився до SSSS a. Schutzstaffel – парамілітарна, спочатку елітна німецька нацистська формація, підпорядкована НСДАП, у 1947 р. заборонена і визнана злочинною організацією. [7] як лікар.

Де зараз перебуває доктор Шпаннер, в’язень не знає.

– Шпаннер виїхав у січні 1945 року. Коли виїжджав, наказував нам продовжувати обробляти жир, зібраний за семестр, наказував ретельно робити мило та анатомію і прибирати, щоб усе виглядало пристойно. Рецепт прибирати не наказував, можливо, забув. Казав, що повернеться, але вже не повернувся. Пошту, коли поїхав, надсилали йому до Галле-ан-дер-ЗаалеГалле-ан-дер-Заале – повітове місто в центральній Німеччині, у федеральній землі Саксонія-Ангальт.[8], в Інститут анатомії.

Сидить, даючи свідчення, на стільці під стіною, навпроти вікон, освітлений. Його повністю видно – у своїх згадуваннях і міркуваннях, у наполегливому бажанні точно розповісти все, як було, щоб нічого не пропустити. Він один, а нас кільканадцять: члени Комісії, місцева влада, садівники.

Надмірна запопадливість іноді робить його незрозумілим.  

– Що це за рецепт?  

– Рецепт висів на стіні. Асистентка, родом із села, привезла звідти рецепт мила і написала. Мала прізвище Койтек. Технічна асистентка. Вона теж виїхала, але до Берліна. Крім рецепта, була ще нотатка на стіні. Її написав фон Берґен. Вона стосувалася повного очищення кісток для виготовлення скелетів. Але кістки не вдалися, зіпсувалися. Або температура була занадто високою, або рідина занадто сильною – він ще переймався цією давньою проблемою.

– Мило за рецептом завжди вдавалося. Тільки один раз не вийшло. Те останнє, що лежало в Палярні на столі, воно не вдалося.

Виробництво мила відбувалося в Палярні. Керував цим виробництвом сам доктор Шпаннер разом зі старшим препарувальником фон Берґеном. Із тим, що їздив по трупи. Чи їздив я з ним? Так точно. Їздив лише двічі. І до в’язниці в Ґданську теж один раз.

Трупи спочатку привозили з божевільні, але потім не вистачило тих трупів. Тоді Шпаннер розіслав листи до всіх бургомістрів, щоб тіла не хоронили, а відправляли до Інституту. Привозили їх зі ШтуттгофаШтуттгоф в Штутово – польське село, розташоване в Поморському воєводстві, в Новодворському повіті, в ґміні Штутово; в 1939–1945 роках тут розташовувався німецький концентраційний табір KL Stutthof.[9], з табору, з КрулівцяКрулевець – польське місто; під час пруського періоду – Кьоніґзберґ; після радянської окупації – Калінінград, столиця Крулевецького округу. 1933 р. в дільниці Крулевець-Кведнау створений один із перших нацистських концентраційних таборів.[10], з ЕльблонґаЕльблонґ – нині польське місто у Вармінсько-Мазурському воєводстві; з 1940 року тут існував один, а потім два підтабори концентраційного табору Штуттгоф та підтабори примусової праці таборів для військовополонених (сталаг), до Ельблонґа також привозили польських цивільних примусових робітників.[11], з усього Помор’яПомор'я – історична земля на території Польщі та Німеччини, біля гирла річок Рекніци, Одри та Вісли – до Балтійського моря.[12]. Тільки коли в ґданській в’язниці встановили гільйотину, тоді трупів стало достатньо...

Здебільшого це були польські трупи. Але одного разу були й німецькі військові, страчені у в’язниці під час урочистості. А одного разу привезли чотири чи п’ять тіл, і прізвища були російські. 

Трупи фон Берґен завжди привозив уночі.

– Що це була за урочистість? 

– Урочистість відбувалася у в’язниці. Освячення гільйотини. Був запрошений шеф Шпаннер і різні гості. Шеф узяв старшого препарувальника фон Берґена і мене. Чому він узяв мене, не знаю, бо я не був запрошений. Гості приїхали на машинах і прийшли пішки. Увійшли до тієї зали. Але ми туди не заходили, а мусили чекати. Ми вже оглядали гільйотину і шибеницю для повішення. Тоді й були ті четверо німецьких військових, засуджених до смерті. І начебто німецький священник освячував.

Я бачив, як вони впустили одного в’язня. Кайданки мав за спиною, босий, із чорними ногами, тільки в штанах, а так був голий.

Там була фіолетова завіса, за нею друга кімната і прокурор. Старший препарувальник пізніше розмовляв із катом і розповідав. Тож вони чули промову прокурора, шум, якесь розтягування, тупотіння – ніби хтось бігав. І пролунав удар заліза. Кат повідомив, що вирок виконано. А ми вже бачили, як чотири трупи винесли у відкритій труні.

Чи був там священик під час освячення, я не знаю. Але говорили, що один військовий у формі був священиком.

За один раз із цієї в’язниці фон Берґен із Вольманном привезли сто трупів.

Але пізніше Шпаннер хотів трупи з головами. Він також не хотів розстріляних, із ними було занадто багато роботи, вони завжди смерділи. Наприклад, один німецький військовий прийшов із засуджених на смерть. У нього була зламана і прострелена нога. А ще він був без голови. Все відразу. З божевільні – то були трупи з головами.

Шпаннер завжди складав трупи про запас. Бо як пізніше було замало трупів, то тоді вже доводилося брати трупи без голів. 

Той великий моряк без голови з ґданської в'язниці. Трупи розрубані навпіл тому, що цілі не поміщалися в котлі, не хотіли поміститися.  

Одна людина дає жиру, може, кілограмів із п'ять. Жир зберігався в Палярні в кам'яному басейні. Скільки?

Він довго думає, хоче бути якомога точнішим.

– Півтора центнера.  

Але одразу додає:  

– Так було давніше. Але останнього разу було менше. Коли почали відступати до РейхуТретій Рейх – загальновживана назва німецької держави під владою Адольфа Гітлера та НСДАП у 1933–1945 рр.[13], то був, може, один центнер...

Про виробництво мила ніхто не мав знати. Шпаннер заборонив говорити навіть студентам. Але вони зазирали туди, потім, мабуть, одне одному розповіли, тож, мабуть, знали... І навіть одного разу так сталося, що до Палярні покликали чотирьох студентів і разом із ними варили. Але щодня доступ до виробництва мали начальник, старший препарувальник, я і двоє робітників, німців. Готове мило брав доктор Шпаннер і він ним розпоряджався.

– Мило готове?.. Ну, коли воно зроблене, воно спочатку м’яке, тож мусить остигнути. Тоді ми мусили його нарізати... І Шпаннер зачиняв мило на ключ. Там було не тільки мило, там стояла машина. Ми ходили вп’ятьох. А інші мусили просити ключ, коли хотіли зайти.

– Чому це було таємницею?

Він довго розмірковує над цим. Хоче відповісти, якнайкраще спираючись на своє знання.

– Можливо, Шпаннер боявся чи що... – розмірковує зосереджено. – Моя думка така, що якби хтось із цивільних у місті дізнався про це, то, можливо, з цього вийшов би якийсь гармидер...

Могло здаватися, що і тут між нами і ним висить якась «фіолетова завіса». Не було до нього підходу. І хтось нарешті запитав:

– Хіба вам ніхто не сказав, що виготовлення мила з людського жиру – це злочин?

Він відповів цілком щиро:

– Цього мені ніхто не сказав.

Однак це дає йому привід для роздумів. Він не відразу відповідає на наступні запитання. Зрештою, він робить це без відрази.

– Так, до Інституту і до Шпаннера приїжджали різні люди. Професор Клотц, Шмідт, Россманн приїжджали до нього. Одного разу в Інституті гігієни був міністр охорони здоров’я і міністр освіти, також був гауляйтерГауляйтер – керівник округу нацистської партії, або губернатор провінції Рейху.[14] ФорстерФорстер Альберт (1902–1952) – німецький політик і військовий злочинець; із 1930-го до 1945 року – гауляйтер НСДАП у Ґданську.[15]. Як ректор усієї Медичної академії, їх приймав професор ҐроссманнҐроссманн Еріх (1902–1948) – німецький лікар, ідеолог нацистської евгеніки, університетський професор, керівник SS і сенатор із питань охорони здоров'я у Вільному місті Ґданську.[16]. Деякі були, коли цей будинок іще не стояв, тому вони оглядали тільки анатомію, досліджуючи, яка вона, чи може чогось не вистачає. І хоча вже була Палярня – ну, то мило завжди вичищали через чотири, п’ять днів. Не можу сказати, чи бачили вони це мило. Могли бачити. І під час інспекції рецепт завжди висів. Тож коли вони читали, то, мабуть, розуміли, що там варять.

– Так, начальник наказав мені робити це мило разом із робітниками. Чому саме мені? Не знаю. Про Шпаннера, коли він так закривав мило, я думав, що він здійснює якесь мародерство. Якби він збирався писати у своїй книзі про мило, то не забороняв би нам про це говорити. Можливо, він сам придумав робити мило з останків?.. Гадаю, він не отримав такої вказівки, бо тоді йому не довелося б самому клопотатися про рецепт...

Із тих міркувань не випливає жодної визначеності. 

– А що студенти?.. Так само, як і ми. Спочатку всі боялися митися цим милом...  Це мило викликало огиду. Воно мало поганий запах. Професор Шпаннер дуже старався, щоб цей запах зник. Він писав до хімічних заводів, щоб вони присилали ефірні олійки. Але завжди відчувалося, що це не таке мило. 

– Звичайно, я говорив про це вдома... Спочатку навіть один мій друг бачив: я тремтів від думки, що цим можна митися. Мама вдома також бридилася. Але мило добре намилювалося, тож вона використовувала його для прання. А я призвичаївся, бо було хороше...

На його худому, блідому обличчі з’являється поблажлива посмішка.

– У Німеччині, можна сказати, люди вміють з нічого зробити щось...

3.

Після полудня ми викликали обох старих професорів-лікарів, колег Шпаннера, на допит. Розмови відбувалися на території їхньої праці, в порожній кімнаті одного з корпусів лікарні.

Обидва – допитані окремо – заявили, що про існування будівлі, в якій була прихована миловарня, їм нічого не було відомо. Вперше побачили її цього ранку, і те, що побачили, справило на них приголомшливе враження.

Обидва – допитані окремо – заявили, що Шпаннер, чоловік не старше сорока років, був у галузі патологічної анатомії авторитетним науковцем. Про його моральні якості вони нічого не могли сказати, оскільки знали його недавно і бачили рідко. Знали тільки, що був членом партії.

Кожен свідок сидів здаля від нас на окремому стільці, з понурим виразом обличчя. Кожен сидів, не знімаючи свого чорного пальта, притримуючи чорний капелюх рукою на колінах.

Обидва говорили розважливо і обережно. Обидва, говорячи, брали до уваги все.Ґданськ у цей травневий час був іще повний німців, вулицями тягнулися колони німецьких полонених, яких їхні жінки обсипали квітами. Але влада була польською, а в гарнізоні стояли радянські війська.

На запитання, чи, знаючи Шпаннера з його наукової діяльності, вони могли припустити, що це людина, здатна виготовляти мило з тіл померлих засуджених і полонених, кожен відповів інакше.

Високий і худорлявий, із сивим волоссям і благородними рисами обличчя, після тривалих роздумів заявив:

– Так, я міг би це припустити, якби знав, що він отримав такий наказ. Адже було відомо, що він – дисциплінований член партії.

Другий – той товстий, дебелий і добродушний, із рожевою шкірою і обвислими щоками – теж довго думав. І після роздумів, зваживши все у своїй совісті, відповів:

– Авжеж, я міг це припустити. З тієї самої причини, що Німеччина тоді переживала великий дефіцит жирів. Тож економічний стан країни і прагнення покращити добробут держави могли спонукати його до цього.