Посестри. Часопис №153 / Але її звали Марта

Її звали Марта.

Таке опукле ім’я, гладке. Не гостре й веселе, як Іра, не глибоке, як Анна, не музичне, як Дарина.

Марта.

У дитинстві, коли баба Орися несла перед себе кошик із грушами-берами, Марта завжди уявляла, що кожна з тих груш, якби мала ім’я, теж називалася б Марта – такі вже вони круглобокі, маслянисті.

А вона не така. Зовсім несхожа – різка й завзята. Може, їй краще личило б Мартиною бути, чи хоча б Марією?

Але її звали Марта.

Поміж вечірніх суконь і височезних підборів на випускному її кросівки, джинси й чорний гольф добре виділялися. В пологовий інші їздили – вона двічі народжувала вдома, у воді. Усі її листи підписані були незмінно – «Щиро М.».

Вона інакша, відмінна й від свого імені. Невже не видно? Навіть волосся ніколи не фарбувала й не носила макіяж, щоб усім видно було, яка…

Яка?

Марта підставляє обличчя ранковому сонцю – то її основа під макіяж. Воно лоскоче, гріє, часом шепоче непристойності. Марта сміється й м’якне. Сонце – то її життя. Навіть у дощовий день, навіть узимку: воно є, там, за хмарами, все одно є. Вітер Марті за пензлика. Запахи лісу – найрідніші парфуми. Могла купити собі будь-що, вибрати з-посеред сотень пропозицій… навіщо?

Вона тче свою душу щодня, щомиті, підбираючи найтоншу й найдорожчу пряжу до вигадливого взору. Тут – листок кленовий багряний підійде, тут – краплина роси на тремтливій пелюстці. То все Мартине, її скарби. І ще діти. І Сонце.

«Ми беззахисні й справжні, коли прості», – сказала колись в інтерв’ю, а потім шкодувала, бо ту фразу перекручували, хто як хотів: і що не треба випендрюватися, і що краще синиця в руці, і тримай язик за зубами, щоб не заздрили…

А вона ж не про те… Ат, уже як є.

Усі її знайомі – у місті, бо там більше можливостей для дітей, а вона – з міста в село: нема ліпше, як свіже повітря й можливість торкнутися до світу. Він, як дитя мале, так часто проситься на руці. Най діти беруть, най носять у жменьках, розбризкують у калюжах, зривають спілими ягодами. Най той світ буде їм рідний – простий і щирий, як для Марти.

…Вони приїхали в село кілька років тому – вона і її Сонце. Діти – ще геть малі огірочки. Чоловік такий ставний, високий. Якраз вечоріло. Він дістав валізи з багажника, обійняв дружину, й так разом вони пів години милувалися, як сонце сідає.

– А йди подивисі – стоїт, мов укопаний. Вона біля него з дітьми, як вивірочка – то одного обструсит, то до іншого присяде, а він собі стоїт і дивисі.

Люди полишали свої вечірні ритуали, худобу, грядки й пішли дивитися на прибульців: діти сиділи на валізах, а вона притулила голову до його плеча й усміхалася самими очима, як то сонце. Подвір’я біля хати не обгороджене, все, як на долоні.

– Ото пан Біг сусідів післав, - бідкалася Митринчиха й витирала руки до фартуха, – що одне, що друге. РоботІв, шо годі вгору глєнути, а тим на всьо є чєс.

– А що, бабо, ліпше, шоб у телефони носа запхали? Най ся дивлют – вам шо, шкода?

– Мені шкода, як робота стоїт нероблена, мудрагелю! Шуруй стайню закривати, а не бабу вчити житє.

– Іду вже, йду… А завтра до них піду, розпитаю, може, файні люди, хтозна.

До Марти ходили знайомитися всі. Добрих кілька місяців. Помаленьку, з острахом, але ходили – людям ніц так не цікаво, як чиєсь життя.

Та ніби такі, як усі, ті новенькі, але мають трохи причуди – м’яса не їдять, навіть на свята. Дітям дають, а самі – ні. Вона тільки ягоди і овочі визнає, ще рибу зрідка. Він – такий самий. Сир їм привозять із козиної ферми, свіжий. Марта якісь трави збирає, сушить. На відьму не схожа, але таке щось має в темних очах, що мороз шкірою, як гляне спідлоба, коли хтось забагато розпитує.

Вона – дизайнерка, але зараз не працює, він – лікар. У хаті аж два комп’ютери, а телевізора нема. Чоловік – той золоті руки має, малим чудес поробив за пару місяців: і гойдалку, і гірку. Нічого не купували. Навіть батут мають – Марта сплела сітку, а він зробив основу. Ліжок нема – сплять на долівці! Так просто, на рядні, без подушок, бо то для хребта добре. То є чисте чудо, а не сім’я. І машина в них на батарейках.

– Бозю-бозю, як то пан Біг парує. Коби Іванко чи Славко таку здибали, то би-м, певно, вмерла того днє, – робить круглі очі Митринчиха. – Правду кажу, сусідо. Бо то якась пародія на житє, а не житє. На роботи не ходят, поля не мают – лиш у тих комп’ютерах сидят. А вечером старі з малими на батуті скачут, як дурні. Аж в інше село чути, як регочут. Але казала та Марта, що будут робити на весну город. І добре, бо як у селі без поля.

– А вам шо до них – ней собі жиют, як жиют. До себе пускают, людей не цураютсі. Ну, приїхали в село, мо, їм тут добре. А ви ходили вже до них?

– Та ходила-м. Таким добрим плєцком нагодувала та Марта – ще-м не їла такого. Що там можна було такого дати? Які вже я добрі пляцки печу, сусідо, бо нема шо казати – ліпших у селі ніхто не пече – а сама ледь язик не ликнула. Може, якого піддобрювача тудий запхала, хто зна. Але не каже. Смієси, дурит, шо то з кульбаби і кропиви, а солод – від меду, а мука – з горіхів. Була би-м дурна, якби повірила. Мусіла вона тудий щось додати, а не каже, хімії якої, певно, бахнула, той добре таке сі зробило.

І така та Марта дивна була й проста у своїй природності, що люди дивувалися, дивувалися і… перестали. Завжди однакова – про що там говорити.

Хіба жінка так може? Ще й дизайнерка? І що то воно та дизайнерка значить, що вона дизайнує? Хоч раз би сукню вбрала, вибралася межи люди намарафечена – а ні. Мо, чоловік не хоче, щоб вибиралася… Але де він? Був з ними пів року, як приїхали, а потім навесні геть-чисто зник. Тоди, коли найбільше треба біля хати хлопа.

Люди поговорили, поприцмокували і… прийняли Марту з усіма її дивацтвами. У всіх свої клопоти-біди, у всіх своє. А скільки там тієї  Марти – маленька, худенька, візьме дітей за руки, кошик на плечі – і в ліс. Діти – файні, чистенькі, такі два хлопчики ладнюткі. Один тільки трошки на ніжку налягає.

До Марти звикли. Перестали боятися, хоч деякі трималися трохи осторонь. Подруг не мала, але зі всіма привітна була, ніби сонце дарувала очима. Навіть на свята почали кликати її з малими. Чи весілля в сусідів, чи хрестини – вона збере своє довге біле волосся у високу дульку, водолазка-гольф, джинси. Ну, може, зверху який піджачок накине чи шарф. Навіть у неділю до церкви – у штанах. Але хоч ходить. Бо інші молоді он по хатах сидять у своїх телефонах, кажуть, що там теж можна молитися, аякже. А Марта ходить. То най буде собі така, як є, нема ради.

Які ж вона дарунки робила на ті свята: то вінок такий, що потім із району пані приїздила – просила зробити і для їхнього музею красу. То колоски з тіста замість букету – аж ніхто не вірив, що то не справжні, доки не скуштували.

Дивна та Марта й подарунки її дивні. Гарні й незвичні, як сама.

Як діти до школи пішли, то чоловік приїхав нарешті – не змінився за два роки, лиш серйозний дуже став, не тулить її вже на людях, на сонце не дивиться.

Баби шепотілися, що, певно, на заробітки їздив, бо за що би жили. Як тій Марті нічого не треба, то мусить хоч про дітей подумати – взути, вбрати до школи, костюми купити, сумки. А, може, коханку мав, а тепер вернувся… Чи, може, хай Бог милує, у тюрмі? Йой, як то страшно – ніц не знати про тих, біля кого жиєш. Видіти мож щодня, але в паспорти не заглянеш.

Ото диви – приїхав, а за тиждень знову його нема. Точно на заробітки. Чи…

…

Кінець вересня 2014 (повідомлення)

– Ти як, Сонце?

– + 

Початок жовтня 2014 (повідомлення)

– Ти як?

– +

Середина жовтня (повідомлення)

– Як зможеш писати чи говорити – хоч слово напиши… Ти цілий?

Листопад 2014 (дзвінок)

– Не міг писати, вибач, Мартусь. Не було зв’язку. Я є, живий, цілий – не переживай. Обіцяли за тиждень перевести на іншу позицію, і бонус – кілька днів відпустки. То чекайте, скоро буду. Як ти, як малі?

– Ми добре…добре… Дякую, що набрав, я вже місця собі не знаходила. Ще й сонця ці дні не було, то просто не знала, що думати.

– Так воно ж є! Ти забула, як казала мені? За хмарами – але ж є!

Листопад 2014 (повідомлення)

– Мала, а я тебе кохаю!

– …

– Чого мовчиш? Мартусь?

– Не мовчу, просто плачу і не бачу екрана, щоб відписати.

– Ти плануєш новий телефон купувати? Пошануй ще старенький, він ще послужить, не заливай. Почекай – приїду – купимо все, що треба.

– …

– Мала, ти є?

– Є. Я сміюся.

– Ти моє Сонце! Я думав про тебе всі дні, особливо ночі. Люблю, як ти смієшся. Чуєш, мала? І тут ні в кого нема дружини Марти, тільки в мене. Ти – унікальна. Тут у мене побратим, Молот, каже, що Марта з грецької – володарка, пані. То так і знай: ти – володарка мого серця. Чуєш?

– Чую… Ти тільки… не лізь у саме пекло, молю тебе!

– Чи я чорт? Ясно, що не лізтиму. А як воно лізе на нас, то мушу щось робити. Як малі?

– Устимко вже швидко читає, а Марко вчора сказав, що лікарем буде, як тато. Добре, що алергія в нього минулася і хрипів не було вже давно, без інгалятора вже місяць. Устиму робили вчора КТ – є добрі зміни. Доведеться ще трохи поспати на підлозі, але воно того вартує. Каже лікар, що за рік уже можна буде операцію робити без ризиків. Бачиш, як твоє лікування допомагає? Ти геній! Діти скучають за тобою дуже.

– А ти?

– Я… теж. Тільки…

– Що?

– Хочу, щоб то все закінчилося швидше.

– От ми і стараємся. Все, кличуть. Люблю.

Грудень 2014 (повідомлення)

– Що там у тебе? Ти не відповідаєш уже два дні.

– …

Через тиждень (повідомлення)

– Хоч слово, благаю, Сонце, хоч одну букву пришли…

Грудень (дзвінок)

– Добрий вечір! Вибачте… Це… Молот… Максим… Ми служили разом із… вашим чоловіком… З Ескулапом… Ви просто пишете, а я… в мене його телефон… Вибачте…

***

– Та шо ти таке кажеш, Галино – бійся Бога так бабу стару дурити.

– Кажу вам, що виділа. Нафарбована! І волосся помальоване, і в сукні.

– Та то не вона тоди, не вона…

– Ольга сказала, що як вертала з магазину, то Марта на колінах посеред подвір’я стояла, просто на снігу. І  малі біля неї. Оно дивітсі самі, то вона іде.

Митринчиха визирнула у вікно. Вхопила хустку, вибігла надвір, але так і не запнулася – стала біля хвіртки, як укопана. Пильно вдивляючись у глибоку зимову сутінь, стара Митринчиха виплакувала біль тих, хто не міг чи не вмів плакати. Вона й сама забула, коли плакала, - баба-грім же… Сльози стікали зморшкуватим обличчям і падали на змерзлу землю дзвінко, мов кулі.

– Мааарто, - чи то прошепотіла, чи то простогнала вона…

Сільською безлюдною вулицею йшла Марта. Її довга вишита зелена сукня брижилася на холодному вітрі, нагадуючи хвилі. Митринчисі не було видно Мартиних яскраво нафарбованих губ і підведених очей, але вона відчувала щось таке, на що слів нема і ніколи не знайдеться. Чорне розпущене волосся важким покривалом падало на Мартині плечі – його навіть вітер не рухав.

Марта зараз зустріне військового, який віддасть речі її чоловіка.

Потім Марта повернеться до дітей. І колись – до себе.

Такий холодний вечір… Сніг січе. Чому ж їх не холодно?

Сонце зайшло, але Марта знає, що воно є і тоді, коли заходить. За хмарами, навіть у найтемнішу зиму, у найстрашнішу ніч – є.

І він знав… Завжди їй про це нагадував.

Вона пам’ятатиме…