Посестри. Часопис №190 / Слова

– La Pologne? La Pologne? Там лютий холод, правда? – спитала в мене і з полегшенням зітхнула. Бо розвелося стільки тих країн, що найбезпечніш обговорювати клімат.

– О пані, – хочу відказати, – поети мого краю пишуть в рукавицях. Не стверджую, що геть їх не знімають; коли пригріє місяць – то напевно. У строфах, складених з гучних волань, бо лиш вони проб’ються крізь ревіння хуги, оспівують буття немудре пастухів тюленів. В нас класики бурулькою чорнила виводять на утоптаних заметах. А решта, декаденти, сніжинками оплакують свій жереб. Хто хоче утопитись, мусить мати сокиру, щоб зробити ополонку. О пані, люба моя пані.

Так хочу відказати. Та не можу згадати, як французькою «тюлень». «Бурульки» й «ополонки» теж не певна.

– La Pologne? La Pologne? Там лютий холод, правда?

– Pas du tout, – із холодком відповідаю.