Посестри. Часопис №64 / Кондиціоналіс. Фрагмент книжки «Мондеґрін (пісні про смерть і любов)»

кондиціоналіс

Отак міркуючи, пройшов Санчо, як йому здавалось, із пів милі чи й більше, і тут йому замріло щось іспереду, ніби світло денне, що добувалось крізь якусь відтулину – отже, той шлях, що ввижався йому дорогою у позасвіття, мав його вивести нарешті на білий світ.

Сервантес, «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»

У природі існує Мінський базар, а є ще базар на Героїв Дніпра, і їх потрібно відрізняти. Другий розташований кілометри зо два від дому, але краще все ж таки ходити саме до нього. Там завжди можна дешево придбати у людей сальця та іншої домашньої радості, що її привозять із сіл та містечок Київщини. Наприклад, доброго, ще теплого молока, молозива, гречаного меду. Грошей у Габи ніколи не було стільки, щоб купити все, чого хотілось, але він привчив себе до послідовності.

Купив шматочок сала в цю суботу, значить, на ту можна потішити себе кільцем ковбаски і головкою часнику. А у п’ятницю молочка купуй, бач, воно ще гаряче.

– Корова в мене не просто корова, а чарівниця, – каже старий жовтий дід (такий вигляд мусив би мати вчитель Zhuangzi), жестом просить у Габи сигаретку, підкурює, з великим задоволенням випускає дим у повітря. – Бабку цієї корови, що зараз у мене, звали Матильда фон д’Єсте. Вона, розказували люди, була в прямих родинних зв’язках із Габсбургами (Одного разу я, Чжуан Чжоу, побачив себе уві сні метеликом – щасливим метеликом, який літав серед квіток собі на втіху і зовсім не розумів, що…).

Багато зробила хорошого для нашої сім’ї ця корова. Ми, якшо шо, мешкаємо у Публієвому-Нероновому. Це майже шістдесят кілометрів від Києва. Але справа не в тому. Матильда виявилася настільки розумною, що двадцять років поспіль працювала секретаркою місцевого відділення комуністичної партії, завідувала бібліотекою, кілька років виконувала обов’язки керівника місцевого лісного господарства. А що ти хочеш, гени, блакитна кров завжди дасться взнаки.

– Корова працювала секретаркою місцевого відділення партії, – Габа серйозно замислився. – У Публієвому-Нейроновому?

– По-перше, не треба казати «нейронове», бо це нагадує нейрони, а нам вони тут ні до чого. Ніяких нейронів, друже, у світі немає. Це фікція, штучний термін. Не кажи про нейрони нікому й ніколи. Тебе на Київщині просто не зрозуміють.

– А як тре казати?

– Публієве-Неронове. Та ви, мабуть, знаєте, був такий поет – Публій Овідій Назон (Publius Ovidius Nasо).

– Чув про такого, – кивнув Габа. – А Нерон, невже той самий?

– Так, Нерон Клавдій Цезар Август Германік (Nerо Claudius Caesar Augustus Germanicus), при народженні – Луцій Доміцій Агенобарб, від 50-го до 54 року – Нерон Клавдій Цезар Друз Германік. Ну а у нас-то (на Київщині) його зазвичай просто Нероном звали. Нерон – він і є Нерон, римський імператор, останній з династії Юліїв-Клавдіїв.

– На мапі такого містечка немає, – задумливо промовив Габінський, дивлячись у смартфон.

– Так я ж кажу, на мапі воно зветься по-новітньому – Клавдієве-Тарасове. А так, то всі знають старовинну автентичну назву – Публієве-Неронове.

– А чому раптом перейменували?

– Ну так декомунізація ж у нас. Вирішили, що це якось занадто по-імперськи звучить. Правда, згадку про Нерона все ж таки залишили. Оце ж тобі Клавдієве тому, бо династія Юліїв-Клавдіїв. А Публія, як місцеві старожитці не билися, прибрали. Кажуть, у нас свій є поет, ніяк не гірший.

– Ви маєте на увазі…

– Так ясно ж, кого ще нам мати тут на увазі. Ось воно й вийшло трішечки дивно. Але всі місцеві так і продовжують звати своє містечко Публієве-Неронове.

– Треба якось завітати, подивитися, що там у вас і як.

– Скільки тобі, хлопче? Два, три літри? – питає дід з надією.

– Давай три.

Сонце сяє чисто і впевнено. Габінський розраховується.

– Ну добре. А все ж таки, як корова могла працювати секретарем парторганізації, хай навіть і в Нероновому, хай навіть і за радянських часів? (Сунському царю Юаню одного разу вночі наснилася людина зі скуйовдженим волоссям, яка вийшла з бокових дверей залу і сказала…)

– Так ото ж бо, – дід двічі перерахував гроші і засунув їх у засмальцьований полотняний гаманець, – усі дивувалися. Навіть із Москви люди приїздили, щоб побачити нашу Матильду, коли її обрали депутатом XX-го з’їзду КПРС. Ну добре, ти приходь наступного разу. А мені вже треба звідси забиратися.

– Добре, – закивав Габа, – мені теж треба йти. (Я – чиновник бога річки Хебо і прибув за його повелінням із безодні Цзайлу, але мене зловив рибалка Юй). Бачите, я переселенець. І саме тому в усе, що люди мені розказують, я вірю. Бо сам деякий досвід маю. Можу і вам дещо розказати.

– Що саме? – підозріло дивиться дід.

– Оце згадав, коли вас слухав. У далекому дитинстві, знаєте, рано-вранці, пташки ще не прокинулися, а корова (покійної бабці моєї, Марфи Олександрівни) на ім’я Гайда, бувало, вийде в сад у білій льолі і тонесеньким голоском співає арії Доніцетті. Так прекрасно в неї виходило, що мертві шахтарі вилазили з-під землі на поверхню і слухали годинами. Слухають і плачуть. От що значить мистецтво.

В повітрі застигла неприємна важка пауза.

– Так ти, мабуть, з Донецька?

– А звідкіля ж іще (прокинувшись, цар Юань велів розгадати сенс цього сну. У ворожінні йшлося: «це божественна черепаха»).

– То я й бачу, – дід узяв торбину і, не попрощавшись, швидесенько попрямував до автобусної зупинки.

Так завжди случається. Самотність – ось що найважче у цьому прекрасному місті. Людина, народжена в Донбасі, несе її в собі десьу plexus coeliacus, чи, скоріше, навіть у шлунку, як кока-колу з горілкою в пропорції один до двох. Ця людина, по суті, і є та сама божественна черепаха, яка сама не знає, чи вона китайській філософ, чи український метелик.

Сонечко сяяло, вітерець задував у млявий мозок. Габа ніс молоко додому. Згадувалася вчорашня (що тільки має відбутися) зустріч із Олею.