Посестри. Часопис №190 / Буффо

Перш мине кохання наше,

потім сто і двісті літ,

потім знов зійдемось разом:

 

лицедійка й лицедій,

фаворити глядачів,

нас зіграють у театрі.

 

Фарс, розбавлений куплетом,

трішки танцю, повно сміху,

нарис звичаїв правдивий,

гук овацій.

 

Будеш конче сміховинний

у цих ревнощах на сцені,

в цій краватці.

 

Голова напівпритомна,

моє серце і корона.

Серце, тріснуте до краю,

і корона, що спадає.

 

Будемо стрічатись далі,

розлучатись, сміх у залі,

про сім гір і сім річок

міркувати у печалі.

 

І немовби бракувало

справжніх мук нам і поразок –

ще словами докладемо.

 

Потім вийдемо вклонитись

і завіса рухне вниз.

Публіка подасться спати,

звеселившися до сліз.

 

Вони житимуть чудово

і приборкають кохання,

тигр із рук їх буде їсти.

 

А ми все якісь такі,

в ковпаках із бубонцями,

в дзвін їх варварськи заслухані

без тями.