Посестри. Часопис №188 / Обвинувачувач (із «Від сходу сонця аж до заходу його»)

Вимовляєш прізвище, але воно не відоме нікому.

 

Або тому, що ця людина померла, або що

Знаменитістю була над іншою рікою.

 

Чьяромонте

Міомадре

Петефі

Міцкевич

 

Молоді покоління не цікавляться тим, що було десь і колись.

 

І що ж твої вчителі, які повторювали:

Ars longa, vita brevis?

 

Якраз до кінця добігають ваші лаврові обмани.

 

Чи все ще говориш собі: non omnis moriar?

 

О так, не весь загину, залишиться після мене

Згадка в чотирнадцятому томі енциклопедії

Поряд з сотнею Мюллерів і Мікі Маусом.

 

Подорожній. Далеко. Низьке сонце.

Сидиш у  рові і ножичком вкроєну скоринку

хліба підносиш до зарослих уст. А там тиснява.

 

Свити. Карети. Молодість у квітах.

Так недавно був одним із них. Тепер дивишся.

Їдуть сини і не знають тебе.

 

Не любиш цієї теми. Добре. Про щось інше.

Про середньовічні діалоги ледь удосвіта.

Вельми ласкаве і шановне тіло,

Я, душа твоя, мовиш, наказую.

Вже пора, встань і перевір, яка дата.
До виконання сьогодні багато робіт. 

Прислужись мені ще трохи, трошечки.

Не знаю, що відбувається у твоїх темних тунелях.

Не знаю, коли відмовиш мені і повалиш мене,

Коли застигне і руне твій космос.

 

І чуєш у відповідь: трісне кістка,

Мулиста кров зам’явчить в прудкішій жилі,

Біль мовою жестів відізветься поблизу.

Меґалітичне ґелґотання, шепіт, вироки.

 

Ненавидів, зізнайся, своє тіло,
Не взаємно в ньому закоханий. Воно не справдило

Високих очікувань. Це наче ти був би скутий

З не дуже великою твариною в постійному неспокої,

Або гірше, з вітром, і навіть слов’янським.

 

Яка краса. Яке світло. Ехо.

Вихиляєшся з вікна потяга, за будиночком залізничника

Діти махаютьхустками, плинуть ліси. Ехо.

Чи вона теж, у довгій гаптованій золотом суконці

Сходить і сходить по сходах, твоя улюблениця.

 

Так звані краєвиди землі. Але мало їх.

Ти вирушив і не наситився.

Весняні танці тривають, а немає танцюриста.

Справді, можливо тебе там ніколи не було.

Дух чистий і погордливо байдужий

Хотів бачити, смакувати, пізнати, і нічого більше.

Для жодних людських цілей. Ти був перехожим,

Який використовує руки, і ноги, і очі,

Як астрофізик світлові екрани,

Свідомий того: що він пізнає, вже давно минуло.

«Чутливі вірні звірі». Як же ж тут бути з ними,

Якщо біжать, прямують, а це вже минуло?

 

Пам’ятаєш свій підручник з Історії Костелу?

Навіть колір сторінки, запах коридорів.

Воістину, давніше ти був гностиком, маркіонітом,

Секретним поїдачем махінейських отрут. 

Зі світлої нашої батьківщини скинуті на землю,

Полонені, віддані на тілесну згубу

Архонтові Темряви. Його дім і право.

І голуб тут, над Буфаловою Горою,

Є його і ти сам. Прибудь, вогню.

Блиск – і понівечена основа світу.

 

Той гріх та вина. А скаржитись кому?

Знаю твої мікроскопи і твої справи,

І твої таємниці, і життя з’їджене,

На свавіллі не по своїй волі.

 

У червневий день, у червневий день,

У кріслі, прикрашеному гірляндами з півоній, жасмину.

Короткі ніжки, що баламкаються. Всі плескають.

Хор хліборобів та хліборобок співає пісеньку.

 

Аж дійдеш до роздоріжжя. Там будуть дві дороги.

Одна важка і вниз, інша легка і вгору.

Іди важкою, дурний Ясю. Знову будуть дві дороги.

Одна важка і вгору, інша легка і вниз.

Іди вгору, і заведе тебе до замку.

 

Підіймається дорога під гру барабанчика та флейти

Звивиста, там де запах щораз більше медовий.

Кошовівулики, їхня солома бронзова,

Соняшники на грядах, тим’ян.
Є чотири вежі, на схід, захід, північ і південь.

Коли заходиш в браму, то наче б на тебе чекали.

Цілковита тиша в саду троянд.

Край навколо зелених пагорбів – розлогий,

Блакитно-зелених пагорбів, аж до хмар.

 

Камінчик хрустне на стежці. І одразу політ, як у сні.

На мармурових підлогах білі і чорні грифони,

Паркети затемнених залів. Насправді чекали.

Не мусиш говорити, ким ти є. Тут кожен тебе знає і любить.

Погляди, потиски рук. Яке ж спілкування,
Яка ж музика вічна врятованих поколінь.

 

А ким би тамтой не був, Провансалець, судячи зі строю,

Слова його, коли звертається до прекрасних дам, літніх людей і

                                                                 молоді,

Є і твоїми словами, наче давно ти і він були одним:

«Ось меч, який розділяє в ложі Ізольду і Трістана,

Поміж життям і правдою відкрито нам протиріччя.

У забутті земних літ наш рух і спокій.

У проханні про день останній наша потіха».

 

Не було жодного замку. Ти просто слухав платівки.

Голка, колихаючись легко на чорному замерзлому ставі,

Голоси померлих поетів під сонце виводила.

Ти тоді скривив уста:

–  Bestiality

    Bestialité

    Bestialità

Хто ж з них мене звільнить

Від знання, яке у мені залишив мій вік?

Від безконечності плюс. Від безконечності мінус.

Від порожнечі, яка себе до зірок підносила?

 

Горла.

Душаться.

Вчеплені пальці  

У м’ясо.

Яке за мить перестане бути живим.

Суглоб голий

В конвульсіях.

Без звуку.

За товстим склом.

 

Якщо це ти, спостерігач за товстим склом?

 

Зрештою, це було давно, в Ектабані.

У Гедесі, якщо волієш. Так чи інакше, хроніка,

У якій нічого не є певним і жодного свідчення

Проти вас. Ані проти тебе.

 

Ви поспішали заcновувати ваші держави.

Нищити пам’ятки. Вивозити. Кров

Змивати зі стіни милом, піском, хлором.

 

На перукарському кріслі десь у місті на півдні.

Коли спека, брязкальце, тамбурин

І піфонесса посеред вулиці

Засмаглим животом гойдає в колі роззяв.

А тут стрижуть твої бакенбарди сиві.

Цезарю,

Франце-Йосефе,

Ніколаю,

Еґо.

 

 – Я навчився, однак, жити з моєю гризотою.

 

–  Наче щось допомогло те укладання слів.

 

– Неправда, були й інші, ласка та краса,

 

Я вклонився їм, полюбив їх,

Приніс їм дари.

 

 – І тільки ось повторюєш:

Але доки встигну.

Але доки встигну.

 

Ти хотів би на ритуал очищення

Вести згромаджений народ між колони святині.

 

Ритуал очищення! Де? Коли? Для кого?

 

10 Poems and a Fragment by Czeslaw Milosz. 

Copyright © **** Czeslaw Milosz, used by permission of The Wylie Agency (UK) Limited.