Посестри. Часопис №165 / Три серпневі елегії. І

Стіжки зі світла впали косо й криво:

бо вірші вже написано курсивом

весільні гості розійшлись – І ти

при столику з холодним капучіно

гірке – підбите білими вершками

з підочними брунатними мішками

із сивиною що зійшла на тіло

 

Не вернуться за стіл ні молоді ні гості

на столику – галузка жимолості

піна від капучіно й запах трав

стежки-дороги і книжки-полиці

торішній дощ крізь вірш тобі пролився

і місяць хтось як яблуко зірвав

 

Бо навіть зір як олівець загостриш

подумаєш: куди ж поділись гості?

який хосен від віршів і дощу?

бо ті хто був – підточені повітрям:

попідставляєш слоїки і відра

позачиняєш вікна – Й від плачу

 

якоїсь птахи чи звірка нічного

ти так в житті й не зрозумів нічого

«Нічого, – скажуть, – є ще час й на це»

подумаєш – про що вони торочать?

Зодягнеш дощ мов гамівну сорочку

і він проллється на сухе лице

 

Однак цей стіл і капучіно зимне

не втримають твоє життя озиме

і ненаситять вірш щоб навіть хтів

тримаючи стаканчик паперовий

ти ба – а звідки тут метелик пурпуровий

тримається за ниті золоті

 

нізвідки – ні з життя – ані зі смерті

не купаний в джерелах ані в меді

метелик притомився і присів

спочатку на зап’ястя і на серпень

з прожилками на крильцях замість нервів

провісник може – чи провізор слів?

 

Не знати звідки: з пирію? з капусти?

тремтливі крила  – шалінові хусти

дзеркальні очі та узір з пилку

І спробуєш нарешті зрозуміти

що й ти колись отак будеш летіти

потрапивши у течію стрімку