Посестри. Часопис №188 / Аудієнція (із «Від сходу сонця аж до заходу його»)

Що б не отримав у руку, стилос, тростину, гусяче перо, ручку,

Де б мене не знайшли, на плитах атріуму, в монастирській келії,

                                                              в залі перед портретом короля.

Виконую те, до чого мене покликали у провінціях.

Розпочинаю, хоча ніхто не пояснить, для чого і чому починаю.

Так і тепер, під гранатовою хмарою з блиском рудого коня.

Звивається, вже знаю, челядь у підвальних крамницях,

Рулонами шелестить, кольоровим чорнилом позначає і лакує печатку.

 

А мені страшно цього разу. Бридкість ритмічної мови.

Яка сама собою керує, сама виконує.

Хоча хотів би її зупинити, слабий із причин гарячки,

Грипу – як того, недавнього, – і його нікчемних симптомів.

Коли, задивлений у даремність моїх минулих літ,

Я слухав, як б’є у вікно шторм з Тихого океану.

Але ні, стискай себе ременем, мужність удаючи до кінця,

Тому лиш, що день й іржання коня рудого.

 

О рівнини. Блискають туманні потяги.

Ідуть діти пустирем, сіро за селом, чухонці.

Ройза, померлий ротмістр. Мовчан. Гнівні вихори.

А злослів’я небожів є дуже гіркою спокусою. 

I ніколи вже не приклякну над рікою у маленькій країні.

Щоб у мені щось кам’яне розв’язалось.

Щоб уже нічого не було, окрім моїх сліз, сліз.

Хор:

Надія старих людей

Незадоволена.

Чекають на свій день

Сили і слави.

На день зрозуміння.

Так багато мусять зробити

За місяць, за рік

До кінця.

 

Несеться, подібна до неба, на сонці, на остовах, на солоних повівах

                                                                                    вітру,

Минає, не минає, нова, та сама.

Різьблені човни, сто весел, танцівник на кормі гарує.

Паличка об паличку цокає з підкиданням колін.

Дзвенячі пагоди, звірі в бісусних сітках.

Закриті сходи принцес, ставні, лілеї.

Точиться, минає, мова.

 

Хор:

Хто жив коротко, легкі того провини.

Хто жив довго, тяжкі його провини.

Коли настане той берег, з якого будемо бачити,

Як сталося і чого?

 

Темно-темно повертаються міста.

Листками кленів застелені дороги двадцятилітнього,

Коли іде терпким ранком і заглядає через плоти в сади

Або на подвір’я, там пес Жучок і хтось рубає дерево.

 

Тепер на мості слухає белькотіння річки, озиваються дзвони,

Під соснами піскових обривів луна, іній і туман.

 

Звідки знаю цей запах диму, пізніх жоржин

На похилих вуличках дерев’яного міста,

Якщо це було давно, в тисячолітті, побаченому уві сні,

Далеко, там, звідки біжить зникаюче світло?

 

Чи я був там, скручений, як рослинний плід у зерні,

Покликаний перш ніж одна за другою доторкнуться до мене години?

Чи так мало залишається з роботи аж до вечора,

Що нічого не маю, окрім моєї сповненої долі?

 

Під чорно-синьою хмарою з блиском рудого коня

Довідуюсь те, що було неясно.

Спадає одяг мого імені,

І зірки у водах маліють.

І знову говорить тамтой неназваний замість мене.

І відкриває зникаючі сонні будинки,

Щоб я писав тут у пустках

За морем і землею.

 

10 Poems and a Fragment by Czeslaw Milosz. 

Copyright © **** Czeslaw Milosz, used by permission of The Wylie Agency (UK) Limited.